Україні

[i]Любіть  Україну  у  сні  й  наяву,
вишневу  свою  Україну,
красу  її  вічно  живу  і  нову
і  мову  її  солов’їну
                                       В.  Сосюра[/i]
І

Україно,    велика  таємниця
І  Слова  Божого  квітуча  нива,
І  пращурів      моїх  легенда  сива!
Хай  не  зміліє  днів  твоїх  криниця,

Хай  хлібом-сіллю  день  твій  колоситься
І  ллється  пісня  селами  щаслива  –
На  горах  Кия,    Щека  і  Хорива  
І  в  кожнім  місті  вторить  їй  дзвіниця.

Років  минулих  зболену  печаль  
І  бойовищ  відточеную  сталь,
І  майоріння  світлих  корогов,

Та  майбуття    стуманеную  даль  –
Я  все  нижу  до  твоїх  днів-кораль,
Моє  буття  і  горенько,    й  любов!


ІІ

Моє  буття  і  горенько,    й  любов,
І  пісню  тиху,    що    серденько  крає,
І  вранішні  рум’яні  небокраї  
В  твоїх  полях,  Україно,  знайшов.

Вглядаюсь  в  Слобожанщину  й  немов  
У  тихим  плин  історії  пірнаю  –
Гострю  меча  і  битвою  палаю,
І  ланці  рву  загарбницьких  оков.

Війна  ж  мине  –  і  знов  орю  я  ниву,
В  садках  плекаю  вишеньку  і  сливу
І  все  спішу  до  листячка  розмов,

І  дітлашню  навчаю  галасливу,  
У  казочку  вплітаючи  мрійливу,
Мій  щири  й  труд,  мою  кипучу  кров.  



ІІІ

Мій  щирий  труд,  мою  кипучу  кров
Вливаю  я  в  сонетів  діадему  
І  імені  вклоняюся  твоєму
Під  передзвін  нев’янучих  церков.

У  звуках  тих  вчуваю  русів  зов  
І  ніжний  спів  надхмарного  Едему:
„Україно!  В  нове  життя  грядемо  –  
Твоєї  віри    жар    не  охолов!

Пишайся,  наша  страдниця  і  нене,    
Пагіння  на  гілках  твоїх  зелене
Твоєї  віри  і  любові  вчиться!”

Ім’я  твоє,  повік  благословенне  ,  
Сонетами  відлунює  у  мене  –  
Тобі  пишу,    життя  мого  світлиця!


ІV

Пишу  тобі,  життя  мого  світлиця  
Й  співуча  Роксоланіє  моя,
Ти  ж  пісня  вечорова  солов’я
І  на  житах  ти  вранішня  росиця,

Селянська  ти  духмяна  паляниця,
Що  в  поле  до  батьків  несе  хлоп’я,
Ти  ратаїв  осонцена  сім’я,
І  перший  сніп,    що  щастям  золотиться!...

Як  не  любити  пишні  твої  шати?
І  як  поету  вірші  не  писати?
До  тебе  як  не  йти,  свята  божниця?

Встають  від  сну  Донець,    Дніпро,    Карпати,
Я  в  мить  оту  спішу  тебе  вітати  –  
І  серце  моє  піснею  ятриться.


V
 
І  серце  моє  піснею  ятриться,
І  думи  на  вдержу  я  на  припоні  –  
Всі  пута  рвуть  шалені  думи-коні,
Бо  твого  завтра  манить  їх  зірниця.

Вглядаюсь  я,  де  завтрашнє  іскриться,
В  майбутнє    зупинившись  на  кордоні:
Там  дні  твої  у  Божому  Законі  –  
Та  з  Богом  ти,  Україно-цариця!

Співає  сонце  пісеньку  тобі,
Віршують  сонцю  ріки  голубі,
А  з  ними  в  хорі  –  й  гори,    без  умов,

І  деревця  виспівують  любі,
І  даль  земна  ясніє  у  хвальбі,
Відлунить  шум  річок,    гаїв,    дібров.




Відлунить  шум  річок,    гаїв,    дібров
Повік  завітне  слово  ”Суверенна!”  –  
І  палахкочуть  гетьманської  знамена
Під  перестук  історії  підков.

І  чуть  з  небес  Господній  благослов,
Що,  Вкраїно,  ім’я  твоє    священне
І  трепетне,  мов  листячко  зелене,
Не  терпить  яничарських  підошов.

І  іншої  тобі  не  треба  плати,
Як  кожним  звуком  у  душі  палати
І  берегтись  від  суржиків-полов.

Сучасне  ж  юнь  стає  на  мови  чати  –  
Україно,  спішить  вона  сказати:
„  Твій  дух  в  мені,  що  ворога  боров!”


VІІ

Твій  дух  в  мені,    що  ворога  боров,
Яка  б  на  край  не  сунула  навала,
І  як  би  русам  волю  не  ламала,  
У  рабство  продаючи  свій  улов.

Та  пута  розривав  народ  мій  знов
І  виривав  ординцям  гострі  жала,
І  пісня  попід  хмарами  лунала,
Коли  до  рала  прадід  мій  ішов.

Твій  дух  в  мені  від  ниви  і  від  поля,
І  від  хлібів  рахманного  роздолля  ,
І  від  того,    як  дихає  пашниця  –
 
Лише  в  цьому  священна  твоя  воля,
Хоч  як  гірка  була  твоя  недоля,  
Хоч  біля  серця  часто  була  криця.


VІІІ

Хоч  біля  серця  часто  була  криця  ,
І  рушилися  тисячі  надій,
І  сонце  притухало  від  завій  –  
Та  ти  сіяла  завжди,    світлолиця.

На  полі  битв  росла  нова  травиця,
І  горе  все  згорталося  в  сувій,
Нові  ж  меди    збирав  пчолиний  рій  –
І  знов  школяр  навчався,  як  годиться…

Любуюся  тобою,    Батьківщино,
Вслухаюсь  в  твою  мову    солов’їну,
Яка  дзвенить  від  Дону  і  до  Сяну,

І  подумки  над  лоном  твоїм  лину,
І  славлячи  Ісуса  за  цю  днину,
Вклоняюсь  Володимиру  й  Богдану.


ІХ

Вклоняюсь  Володимиру  й  Богдану
І  всім  синам,  Україно,  твоїм,
Які  життєвим  подвигом  ясним
Творили  твою  воленьку  жадану.

Вклоняюся,    що  води  Іордану  
Примножені  Славутою  старим,
Що  вранці  ми  з  молитвою  спішим
До  Бога  і  співаємо  „Осанну!”

Бажаємо  лиш  щастя  в  наші  хати,
І  квітом  землю  хочемо  прибрати,
Пахучішим  від  амбри  і  шафрану...

Душі  твоєї,  Батьківщино-мати,
Ще  таємницю    прагнучи  пізнати,
Вглядаюсь  в  Ярославну  й  Роксолану.


Х

Вглядаюсь  в  Ярославну  й  Роксолану:
Тих  сивих  літ  викрешують  шаблі  –
Десь  Ігор  знемагає  у  сідлі,
А  нову  бранку  тягнуть  Сулейману,

І  лиш  сльоза  в  душі  притушить  рану
І  через  відстань  сил  надасть  землі.
Слова  ж,  як  вої,  стануть  у  імлі
На  перешкоді  половцю  й  осману...

То  ти  в  Путивлі  плачеш,  Україно,
І  зі  Стамбула  пісню  соколину
У  мріях  Насті  відправляєш  в  путь  –

Збираю  ті  пекучії    сльозини,
Вглядаюся  у  ягідки  калини,
Які  в  горнилі  часу  постають.


 ХІ

Які  в  горнилі  часу  постають
Сини  твої,    Вкраїно,    ясночолі,
Заступлять  шлях  неправди  та  неволі
І  стануть  на  передньому  краю.

Вони  всіх  нас  у  світле  завтра  звуть
І  квітнуть  нам  із  квітами  магнолій,
І  просять  нас  в  нового  віку  колі
Творити  долю,  Матінко,  твою:

„З  Русі  ми  звем,    з  козацької  паланки,  
Повстань,    нащадку,  з  теплої  лежанки,
Бо  лише  в  Слові  лід  душі  розтане;

Княгині  плач    і  сльози  Насті-бранки
Відроджують  нам  сонячні  світанки
І  Кобзареве  слово  полум’яне!”
                           

ХІІ

І    Кобзареве  слово  полум’яне
Стоїть  на  варті  волі  золотої  –
І  у  твоєму,    Вкраїно,    розвої
Пора  щаслива  й  радісна  настане:

Свої  сади  й  поля  народ  догляне,
Зі  злом  одвічним  стане  у  двобої
І  просячи  у  Діви  Пресвятої
Премилість  Божу,  що  повік  не  в’яне...

Україно,  в  пекучій  ностальгії
Поета  серце  в  Петербурзі  тліє  –
І  лише  вірш  зціляє  йому  рани:

Він  молиться  до  Бога  і  Марії,
Вслухається  у  співи  Гамалії
Й  заплакані  невільничі  кайдани.


ХІІІ

Й  заплакані  невільничі  кайдани
Тривожать  рани  Кафи  і  Багдада,
Бо  раб-русин  –  спокуслива  принада,  
Тож  Чорний  шлях  знов    топчуть  каравани.
 
Свистять  селом  загарбницькі  аркани,
Палають  нива  й  стоптана  левада:
Вже  ханський  меч  на  серце  руса  пада,
І  кров  селян  пророщує  тюльпани...

На  пожарищах  палахкочуть  квіти  –
Хоч  бій  палав,  а  зело  хоче  жити
І  пісню  знов  дарує  солов’ю.

Новій  весні  пташина  зве  радіти,
Та  квіти  кров’ю  прадідів  политі,
Гартують  душу  зболену  мою.

 
ХІV

Гартують  душу  зболену  мою  
Сучасності  пекучої  події:
Шукає  юнь  в  отрутах  ейфорії,
І  я  в  добу  Чорнобиля  стою...

Я  за  майбутнє  голос  подаю
І  кожному  вглядаюся  під  вії,
В  очах  шукаю  промені  святії,
І  в  своїм  вірші  зло  одвічне  б’ю,

І  палко  вірю:  завтра  твоє  буде,
Тобі  пісні  співатимуть  усюди  –
Твоїх  джерел  не  висохне  водиця.

Без  страху,    зла,    без  болі  і  огуди
В  твоїм  краю  цвістимуть  твої  люди.
Україно,    велика  таємниця!


ХV

Україно!  Велика  таємниця,
Моє  буття  і  горенько,  й  любов,
Мій  щирий  труд,    моя  кипуча  кров,
Тобі  пишу,    життя  мого  світлиця.

І  серце  моє  піснею  ятриться,
Відлунить  шум  гаїв,    річок,    дібров  –
Твій  дух  в  мені,    що  ворога  боров,
Хоч  біля  серця  часто  була  криця.

Вклоняюсь  Володимиру  й  Богдану,
Вглядаюсь  в  Ярославну  й  Роксолану,
Які  в  горнилі  часу  постають,

І  Кобзареве  слово  полум’яне,
Й  заплакані  невільничі  кайдани
Гартують  душу,  зболену  мою.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479615
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 15.02.2014
автор: Grigory