[ Монолог самотньої жінки, яка не зуміла втримати своє власне щастя. А можливо, то було не її. І правильно, що вона відпустила. Тому що і наодинці можна бути щасливою. Жити і радіти. А можна у родині, із чоловіком, із дітьми так і не зрозуміти, що таке щастя. Не відчути, як життя кипить у жилах.]
Він низько поклонився
Перед жінкою,
яку за довгий час так і не зумів розгадати.
Ввічливо попрощавшись
Він тихо вийшов із кімнати.
В думках лише якісь питання.
Незрозумілі фрази із недалекої
Розмови двох закоханих людей.
Він вважав її сильною жінкою.
Щиро кохав і надіявся все-таки
Стати їй законним чоловіком.
Залишившись наодинці
із порожньою кімнатою
вона тихо заплакала.
Душа задихалася…
А серце добивало останні акорди
Здавалося, життя ось-ось покине її тіло.
Вона не хотіла, навіть, думати
Що то була остання зустріч
Із тим, кого так сильно кохала.
Не здаватися! Тільки не опускати руки!
Не плакати!
Постійно повторювала собі «залізна леді».
Я не допущу, щоб знову мені розбили серце.
Що вони знають про мене?
Не зупинялася ні на хвилину розлючена
Останніми подіями жінка.
Нехай іде! Нехай вони усі ідуть!
Я – сильна! І на самоті я буду посміхатися.
Навіщо мені думати про тих,
Кому байдужа я.
Ні, тільки не плакати!
Зупинися!
Він, той, котрий нещодавно так гарно
Говорив про свої почуття до мене
Злякався… так просто відпустив!
Навіть, боротися не став.
Теж мені, кохання знайшов!
Слова, лише пусті слова.
Які неварті жодної монети.
Як тяжко стало в світі жити!
І друга, справжнього товариша
Нелегко віднайти
А як комусь, можна довіряти
Коли, навіть, батько з сином у ворожнечі.
І хтось мене судити ще посміє.
За що? За те, що правду говорю.
За те, що я борюся за життя.
Та людоньки, я жити хочу!
За що живцем мене ховаєте?
І чорну паранджу вдягаєте.
Навіщо двері зачинили?
Навіщо світло погасили?
Щоб геть пішла?!
Цього бажаєте мені?
Ви хочете, щоб я здалася?
Та ні, цього повік не стане!
В моєму серці ще палає
Оте, одвічне незгасиме світло.
Мені шкода, що ви заснули.
І неготові ви до зустрічі
Із Молодим, який ось-ось
До нас прийти повинен.
І ви мене вколоти за живе хотіли
Та не дістатися до мене Вам.
Говоріть, кляніть, судіть, що бажаєте, те й робіть.
Та кожен відповість за все, що скоїв
Згадаються усі слова, всі вчинки
і стане явним все, що приховали.
І за прожите все життя
Відповідальність ляже лиш на ваші плечі.
Тоді усі на рівних будуть
І не поділять там багатих й бідних
В усіх однакові права
І Найсправедливіший Суддя!!!
16.01.2014 р.
© Самоліченко Світлана
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476960
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.02.2014
автор: Samolichenko Svitlana