Його життя було звичним, заповненим сірими фарбами під супровід монотонної дощової капелі. Дні проходили повз душу, подекуди лишаючи по собі усмішки, заплакані очі, стомлені серця та страх, який крокував за плечима. Обличчя вкривалося зморшками часу, пилом очікувань, нездійснених мрій та купи загадок, які лишало життя на потрісканих долонях. Забутий, покинутий серед натовпу випадкових перехожих. Самотній будинок спостерігав за прожитою буденністю власної душі. Він давно втратив те відчуття, коли чиїсь голоси гомонять у його стінах, тепло каміну, в якому грізно заводили пісню худорляві дрова. Усі спогади непомітно вислизнули з життя, розкинувши крила- двері душі. Будинок…. Тьмяні, вкриті потрісканою фарбою очі-вікна мріяли про дбайливі руки, які б змели мереживо павутини з їхніх очей. Він чекав. Дбайливо-випадково покинуті на вулиці кошенята були тимчасовими гостями у цих самотніх стінах, проте привиди минулого ввічливо виявляли свої права на будинок-пустку, вказуючи їм на двері. Холодні осінні дощі вмивали його обличчя, змиваючи пил літа, що ніжився в невагомих обіймах останніх теплих променів, зимові хурделиці загортали у пухнасті ковдри, рятуючи від протягів. Послідовність гостей та емоцій лишалася незмінною роками, не лишаючи надії на те, що хтось ризикне оселитися у стінах одвічної пустелі. Пустка проникала у душу, поволі облаштовуючи своє життя серед забутих привидів минулого та випадковими безхатьками.
Вони не встигли на шалений експрес, який мчав туди, де завжди тепло та сонячно. Запізнилися. Легковажні серпневі промені лишилися на пероні літа, яке вирушило на відпочинок до далеких світів, покинувши усіх навколо під наглядом сусідки осені. Запізнілі пасажири-промені проігнорували валізи з рештками тепла, кинувши їх на віконниці старого будинку та вирушили блукати пустелею кімнат. Поважний пил танцював на заспаних меблях, які бачили кольорові сни про власне минуле, посміхалися, тихо куталися у тишу навколо. Пасажири-промені курсуючи кімнатами вибирали найзатишніші куточки, вмощуючись на подушках, обличчя яких посіріло від чар часу. Тиша, меланхолійна мелодія птахів на вікном і довгоочікуваний відпочинок. Все навколо було гостинно запрошено до володінь пана на ім’я Сон. Невагомі феї сновидіння гойдалися на кінчиках пальців, колихаючи душі променів. Проте літня ідилія була порушена скрипучим голосом вхідних дверей, які насупившись дозволили увійти незнайомці.
Підлога невдоволено наспівувала пісню старих дощок, павутина серпанком спадала на волосся, а пристрасний пил осідав інеєм на плечах та одязі. Ще одна загублена чи розгублена душа?? Заспані очі променів кліпали, вдивляючись в обриси постаті, яка самовпевнено обстежувала їх нові володіння. Хто дозволив їй таку зухвалість?? Чому дім - привид відчинив цій дивачці двері своєї самотності?? Насуплені обличчя променів завмерли в очікуванні продовження цієї подорожі, сподіваючись, що неочікувана гостя незабаром полишить забутий усіма будинок. Проте їх самотність шукала собі співрозмовників, які б могли розрадити її у хвилини суму та ностальгії. Двоє шукачів знайшли свій прихисток у самотньому домі. Дивна нова мешканка говорила з павутинням, яке малювало візерунки на вікнах, просила у нього вибачення за те, що порушувала його спокій своїми дотиками, кожного ранку вмивала росою запилені шибки, які посміхалися під її долонями, вона танцювала вальс в обіймах пилу, який цілував бліді уста, які щоразу шепотіли: “Скажи, що я можу лишитися…. Дозволь тобі допомогти знайти свій шлях та власне обличчя, яке ти втратив у плині часу…. Повір, що ти не самотній у цьому хаосі людей, прожитих днів та емоцій….Тримай мою руку!! Вона завжди буде поруч….Лише повір….”. Дивна мешканка будинку говорила мало. Промовистими були її очі, зламані Випадком, який полишив на них своє тавро, аби вона ніколи не забувала про їхню зустріч. Блукаючи кімнатами будинку, торкалася покинутих речей, лишала їм частину свого минулого, створюючи картину майбутнього свого прихистку. За місяці їхніх німих розмов будинок-привид отримував нові фарби, його вікна мружилися під променями, що лоскотали їх, сидячи на підвіконні. Вони звикли до знайомо-чужої душі, яка порушила цей спокій, даруючи миті радості. Будинок-привид перетворювався на Її Дім, який починав нове життя, з оновленими фарбами та вірив, що вона тримає його руку навіть тоді, коли вітри трощать усе навколо, полишаючи по собі друзки мрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475818
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.01.2014
автор: філософ