Чомусь я полюбив писати в́ірші.
Напевне, це захоплення не згірше,
Аніж строкаті тонни інших.
Щось ізсередини покликало мене до цього.
Папір словами оживляти дивна змога;
Такий пречисто-біло-строгий.
Я знаю, що написане не вплине
Ні на життя людей, ні на мою країну.
Останньою надія гине.
Та все одно пиш́у, писати не покину,
До слова всім єством я лину.
Втрачаю через це першопричину:
Чому? Чому вірші? Чому не проза?
У голові питання, як погроза,
Хоч через це й не варто лити сльози.
Тож все-таки вірші… змирюся.
Старенькому блокноту й ручці підкорюся.
Тобі на милість, музо моя, я здаюся.
У пр́осторах любові, почуттів і слова,
Переслух́аючи спів́анки кольорові,
Звучать для мене наче колискові.
Я переписую їх на папір
Недосконалим діалектом л́юдських мір.
Я бранець твій, іще з тих пір.
Приносячи свої дари в твій двір,
Чи каяття-прокляття, чи душі сапфір;
Не зраджу я тебе повік, мені повір.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475730
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.01.2014
автор: Vinyk