[i] « Якби ми вчились так як треба...»[/i]
Т. Шевченко
Перед собою не святим, не вічним,
підтятим злом, окриленим добром,
присяду в класі шістнадцятирічним
за парту учня, що скрипить пером.
Чи вийду на перерву разом з вами,
послухаю «сільського москаля» –
і теж скриплю, але скриплю зубами.
Я знаю – грішно гратися словами,
але забудьте. Це сказав не я.
Це вам кричить з глибин віків Хреститель,
це із пустелі − «вопіющий глас»,
це вас навчає мудрості Учитель,
колись розп’ятий вами і за вас.
Це дивиться Шевченко з каземату
на незбагненне плем’я молоде,
що, не дай Боже, стане панувати,
то й рідну неню в прірву заведе.
Це пишуть кров’ю ті мільйони вбитих,
кому в’язали волю на віки
домашні «просвітителі-бандити»,
що рвались до партійного корита,
коли вперед вели «більшовики».
Це голоси скатованих поетів,
це сіє зерна правди зрілий муж,
це вчителі з предметних кабінетів
достукуються до незрілих душ.
Це в очі ваші дивиться ровесник
з минулого в далеке майбуття,
де ви ще стоїте на перехресті
натхненними заручниками честі,
щоб змити бруд і вимести сміття.
Це Божим Духом оживає слово,
щоб освятити землю з висоти.
Хоч вам до віри довго ще іти,
але повірте, буде рідна мова,
то буде шлях до світлої мети.
Про ваші душі встигли всі подбати
і кожен залишив своє на вік.
Була б душа. Та де її шукати?
О, невмируще плем’я просторік,
якби були ми мудрістю багаті,
то не манкуртів мали б випускати
і не духовних, вибачте, калік.
Домашнє зло вилазить із-за парти.
Чортополох знекровлює наш рід.
О, «нєдорослєй» чесні адвокати,
якби ми вміли юність захищати,
не випускали б телепнів у світ.
Не мали б [i]те, що маємо[/i] до нині,
не заглядали б в зуби «хазяям».
«Глас вопіющого» не чути у пустині,
позакладало вуха «москалям».
Хреститель надривається від крику.
Буяє суржик. В’яне рідний квіт.
О ви, яскравий приклад без’язиким,
якби ви не були такі дволикі,
не видавався б чорним білий світ.
О ви, хто все ще [i]ЗА![/i], хто ще не [i]ПРОТИ[i]
чужих реліквій на своїй землі,
о, хитромудрі горе-патріоти,
якби ви вчасно затуляли рота
з чужим глаголом, модні вчителі,
як посміхнувся б кожен безневинний,
страждаючий в навколишньому злі.
Та хоч сьогодні на моїй землі
згадає Україна свого сина?
[u][i]«Сміється божевільна Україна
у смертнім леті на чужім крилі».*[/i][/u]
1998
[i]* – Цитата з вірша В. Стуса, якому напередодні Різдва могло б виповнитись 75 років.
[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471090
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 08.01.2014
автор: I.Teрен