Наскільки близько ми знаходимось до смерті? Як задалеко ми від життя? Крок, подих, рух, звук. А може погляд, почуття, бажання. Хвилина, секунда, або ж – мить. І де знайти грань, що чітко розмежує ці поняття? А така межа взагалі існує? Чи, можливо, то лиш дурман, наслідок пустого, бездумного оп’яніння? І тоді, а чом би і ні, весь світ існує лиш у моїй голові. Всі персонажі, декорації, дії, слова і навіть почуття – моя уява. А головний персонаж – наче “я” – насправді моя фаворитка, виконавиця головної ролі в п’єсі. А справжня я – творець і режисер. Додаю драми, коли все стає занадто просто, більше сліз, коли забагато радості, та посмішок, коли все стає кафкіансько. І існую я в світі мертвих і в там-тій реальності мрію про земне життя. В світі, де ніхто не боїться втрачати, ніхто нікуди не спішить, нікому не має діла до часу, бо всі і так вічні. А, отже, ніхто тут не живе, бо жоден не знає ціну життю, яка ставиться часом. А час тут завмер назавжди, його тут не існує. Тому я відчайдушно малюю всесвіт людей, який колись був моїм буттям, а зараз вже є минулим, примарним та схожим на сон. І насправді нічого та нікого не існує. Все міраж. Все завіса.
Ось моя улюблена героїня виходить на головний план, каже кілька буденних та водночас філософськи-наповнених фраз, робить декілька елегантних кроків, майстерно поставлених хореографом - мною, та вже відточених минулими реальностями. На її обличчі появляються емоції, а разом з тим гримаси. Дія перша, друга, третя… ця постановка довга, подекуди однотипна та не позбавлена неочікуваних поворотів, спец ефектів, нових відкриттів. Я коректую її світ, наче маляр свої картини. Моя улюблениця змінюється внутрішньо і зовнішньо з плином дій та моєї режисури і хореографії. Час то пливе, то біжить, то просто минає. І ось вистава уже досягла свого піку, зібрала аншлаг з видуманих мною глядачів. Аудиторія зачарована, ледь дихаючи, мовчки спостерігає за розвитком подій. Ніхто не моргає, боячись опустити з виду щось важливе. Зала здригнулася від різких, моторошних, нізвідкіля пролунавших, лиш мить, звуків скрипки. Лишень подих, і моя героїня упала замертво, без жодних логічних причин, без якихось пояснень, без прощань, без можливості щось повернути, без підготовки. Вона пішла різко, залишивши лиш своє бездиханне тіло та спогади минулого, які, по суті, вже нічого не варті. Завіси замкнулись. Кінець… Вже нічого не повернути назад, нічого не змінити. Все вже сказано і зроблено.
Чому я намалювала саме таку історію? Хто його знає. Мабуть, тому що в моєму “світі мертвих” все так само сумно, як і ця розповідь, як і цей театр. Або я хочу додати швидкості діям, ніби прискорюючи час, якого в цьому світі немає. А, можливо, все занадто просто, щасливо, занадто радісно. І я намагаюсь якось урізноманітнити, урівноважити існування в, також моєму, “світі живих”. Я ж бо не знаю, де знаходиться грань поміж живими та мертвими. Не знаю наскільки близько я до смерті, та як задалеко я від життя… Все, що я можу – продовжувати малювати. Малювати світ, в якому я є всім - режисером, хореографом, актором, глядачем… і водночас нічим - оболонкою, збором частинок, порохом, димом, пустотою…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469814
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.01.2014
автор: tohabanni