Непомітна совість моя, бо чиста,
А брудну – ту видно одразу,
Як заляпані чоботи й невмите обличчя,
Як хворобу і як заразу.
Вечір. Збираюсь спати.
А совість моя не хоче вкладатись.
Розбурхує сон мій, як весна,
Совість моя безсовісна.
Чом ти не спляча красуня, як в інших?
Стежиш за мною, дихаєш в спину.
Примушуєш стати краще та вище –
І прощаєш мене за провини.
Вибач мені за мою безтолковість
За долю мою криву.
В наш час одні горлають про совість,
Інші – з нею живуть.
Працюють на совість, живуть по совісті.
Без зірковості та показовості.
Немає в світі сумнішої повісті –
Про тих, хто живе без совісті.
Хтось – убив, або в світ одпустив,
Хтось приспав, хтось – продав, хтось – кричав:
«Я не маю нічого, крім совісті»
Але він і її не мав.
Ти ж, сестро, горда й висока,
Щоденно межуєш в мені
Де правда, добро, а де – ні.
Натомість даруєш спокій.
Заморена совість моя, давай трохи відпочинемо?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468575
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.12.2013
автор: Людмила Мішкіна