Так глибоко, що не видно, ні очей, ні дна, не чути ні слова…
Так тихо, що тиша проїла підошву взуття, яким вже стільки протоптано
«- До краю світу далеко» казали, а мені б лиш зима на порозі, сніг на Різдво,
І теплого одягу, і не дірявити поглядом дірки у стелях, стелям,
Людям не давати в спину встромляти ножі…
А тут ще вогнище палить у серці мій давній знайомий раз на пів року,
Опівночі, питає про мої справи…невже цікавить?!
Чудово…що могла б віддати кожному кілограми любові,
Правди, кілометрами несла за собою,
Берегла як небо кожну зірку і падають тільки вже не потрібні,
Котрі десь набрались брехні…
Як він…
Але сьогодні сонячно, сьогодні будинок так само глибоко,
В мені, і знаю, що цей відпочинок в ціну золотошукачів,
Хто тепер згадує золото, у всіх на вустах імена…
Скоро, як завше все зміниться,
Минуле паде мертвим в бою,
Бо тільки коли забути старе, можу іти вперед…
А ти давай за мною,
Друже з котрим тонули серед китів, посеред Гольфстрім,
Тобі вже давно за двадцять, а я не пам’ятаю коли потрібно з’явитись…
Наливай імбирного чаю в термо-серця, термо-кружки,
Нехай буде добре серед холодних зим, якихось тамтешніх гір,
Нехай я повернусь до завтра, до багряних світанків,
А зараз пиши есе,
Як руйнується те, що будувалось, на і серед брехні…
І давай, не зупиняємось, перевернем усе догори,
Ти ж знаєш, що коли ми повертаємось
Наступає весна
23:23
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467329
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 20.12.2013
автор: Ваньоха Р.