Я ступаю ледь відчутно. З кожним кроком все легше, повільніше, відчуженіше, вільніше. Поволі відриваю п’ятки і біжу лише на пальчиках ніг. Кілька секунд і, торкнувшись нігтем білої трави, я опиняюсь в повітрі, мов мене підняла велика мильна бульбашка.
Стало прохолодно і з кожним міліметром висоти все холодніше і холодніше. Я відчуваю, як пальці німіють, а губи скуйовдились. Та я не переймаюсь. Запах зими на цій висоті особливо сильний та виразний. А разом із запахом мого промерзлого до кісток тіла здається неземним. Повним такого парадоксально приємного болю. Мої повіки набрали біловато-сірої барви і стали незвично тяжкими. Та я не смію закрити очі, щоб не втрати жодної миті польоту. Я хочу побачити все, відчути, торкнутись всього. Абсолютно всього. Вдихнути кожний аромат, мов дика тварина, що вчула запах жертви і вже не в стані зупинитись. В кілька секунд я відчула легке потріскування, тупий біль і враз лишилась відчуття ніг. Це щось схоже на те, як входити в дуже холодне море, тільки в рази різкіше та нестерпніше. Та все не важливо. Здається, то лиш справа часу і трішки сонячного тепла повернуть мені мою здатність ходити. Я піднімаюсь вище. Адже там на мене чекає звичний порив снігу, який вже став мені рідний. Та моя ціль – Сонце.
Піднявшись ще на кілька десятків метрів я врешті усвідомила, що жодні промені сонця не здатні врятувати мої ноги. А до-летівши до таких вершин, я стала залежною, бо в цю перипетію все більше вмішувалось моє серце. Я вже так високо. Звідси не видно землі. Тут невідчутне тіло, чи то, можливо, воно вже вичерпало себе.
Я майже добралась. Серце бухкотить, як божевільне. І стає таким гарячим, що в мить повертає мені відчуття мого тіла. Хвилька повного розслаблення і, здається, щось не так. Я добралась до Сонця! Врешті. Та чомусь воно таке чуже, таке не моє, таке далеке від мене, хоч я знаходжусь на відстані простягнутої руки від нього. Кілька поглядів, кілька слів і я більше не маю за що боротись. Ця зірка сильним поштовхом відкинула мене від себе. Таким сильним, що я опинилась на землі. Від удару моє тіло знову почало корчитись від болю, а душа застигла в сльозах… Тік тік тік. Стук годинних стрілок, звук будильника і я просинаюсь. Дивлюсь в вікно і пошепки промовляю: зима. Зима була точнісінько така, як у сні. І я усвідомлюю, що не було ніякої висоти – то всього лиш сила моїх почуттів, вичерпання сил мого тіла – лиш оніміння та тремтіння, їх супроводжуюче. Сонце то був він, з його жорстокістю, а поміж тим, добротою та дурістю. А небо - всього лиш історія моєї любові. Такої дитячої, а головне - лиш моєї. Тільки моєї…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467299
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.12.2013
автор: tohabanni