Ну, що ти, рідна, мені давно не двадцять,
я загубив початок і проростання мить.
Я не пацан і не пацак - мені не можна плакать
і дерев'яні світлі сірники палить.
Ну, що ти, милая, не бійся я не Будда,
я все іще не Будда і буду ним навряд.
Наше майбутнє й справді безпробудне,
спитай про це у неба, спитай у немовлят.
Ну, що ти, серденько, мені не можна,
ти чуєш, що мені не можна...пойми я не пацан
я вірити не хочу в сльози, бо порожні
сльози ті. Пусті, як випитий стакан.
Ну, що ти, не питайся - це не правда,
я вже відвик від солі спраглої і тертої води.
Давай відкриємо відверту Іліаду,
і знов на мокрому піску залишимо сліди.
Мовчи, мовчи, я не Гомер, хоч горе поряд,
над бідністю кружляє сивий журавель
і жовті кораблі злітають в чорне море
і падший ангел жметься до тісних людей.
Ну, що ти, все пройде і жовтень також,
все промайне і кане в небуття - ми теж.
Над Троєю палає, розгорівшись, прапор,
яскраво стріли розгорнули лучники із веж.
Кленовий лист в твоїй руці кремлівській
я бачу з самих безнадійних україн.
Ну, що ти, серденько, все висипалось в пісні
і згинув десь за обрієм наш список кораблів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465649
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.12.2013
автор: Олег Шкуропацкий