Чом ти єдиний, воїне?
Чом не знайшов пристанища?
Де ж твоя кров хоробрая?
Не загоїлись рани ще.
Де ж твої люди, воїне?
Впали всі до єдиного.
Де ж твої сни? Врятовані?
Ні, поросли могилами.
Де ж твої землі? Стоптані.
Помста запевне буде.
Битися хоч із сотнями!
Шкіра мені – кольчуга.
Де моя жінка – безвісті.
В спогадах – сива мати.
От і зосталось хрест нести,
Нічого більш втрачати.
Де ж твої мрії? Страчені.
Де ж твоє серце? В камені.
Сліз моїх не побачите,
Лати від них іржавіють.
Земле моя непорочная,
Дай мені волі духу!
Іскри були пророчими,
Я ж їх посмів забути.
Дам тобі волі, воїне,
Але заплатиш кровію.
Хай буде так. До скону
Ворогові не скорений.
Чом ти лукавиш, воїне?
Серце твоє не з каменю.
Де ж ті простори, поле де?
Лісом твій шлях обрамлений.
Сонце весніє в обрії.
Голі дерева – сон.
Ворога твого – повені
Тисяч-десятків-сот.
Сонце палає в обрії,
Сірого неба крах.
Кулі чотири – ворони
Зрізали небокрай.
[i]Учасникам Другого зимового походу присвячується[/i]
Львів. 06.12.2013 р.
Дика Вишня © http://vk.com/dyka_vyshnia
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464496
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.12.2013
автор: Анастасія Витрикуш