Welcome toUkraine,чи витрушування килимка?
Так вже на Україні повелося, приблизно, що десять років витрушувати килимок. Відбувається ця процесія із традиційною ошатністю, майже святобливістю. Для «ритуалу» потрібні двоє (не враховуючи глядачів, суддів, наглядачів, інструкторів, керівників, близьких та можливих сусідів, послів доброї волі, послів недоброї волі, тиранів, мучеників, спікерів, гавкарів, тілоохоронців, душепродажників, братів, батьків, колег та інших минулих, майбутніх родичів та друзів, вокалістів-баяністів, скептиків, сатириків, канцеляристів, сліпо-глухих, голодуючих, мізкуючих, бидлоти та пророків). Ці «обрані» представники двох найчисельніших та найрейтинговіших племен, одягнувши кольорові шати, гордо несучи свій тотем, закочують рукава та міцно впиваються обома руками у вільні краї матерії.
Пилу та бруду за десяток років навіть при стерильному вилизуванні підошов, солідно накопичилося. Прохідний наш килимок. І от починається витрушування; незлагоджені рухи двох сторін, натягнення ниток аж до скрипу, рвуть та шматають історичні орнаменти. Пил стоїть стовпом, невблаганною чорною шапкою радіації, отруюючи всім легені та душі. Чорнобиль наша чорна мітка, яка перекочувала в серця. Перед нами живописна картина соціально-, економіко-, політико-, світоглядно-генетичних мутацій. Піднімається до неба хмара нечистот, огризки політичних гасел, колоди спаплюженого паперу, зсохлі букети надій та сподівань; анулюються шлюбні угоди та легалізується політична проституція, розкопуються могили та витрушується із корзин давно несвіже спіднє; безсоромна фабуляція історії під акомпанемент фестивальної музики. Хліба й видовищ… та й музики – яке ж свято на Україні без пісні?!
Ось так, «обрані» трусять килимок, аж поки руки не заніміють, та частіше за все гігієнічніше не стає. В такому разі, їм на допомогу квапляться Чип і Дейл світового співтовариства та Ілля Муромець – чийсь старший кровний брат. Правда, ще існує один персонаж – індіанський вождь Темний аргонавт (названий так через свою пристрасть до чорного золота), який не пропускає жодної вечірки та все ж переважно лишається інкогніто…І розгортається світове театральне дійство – наша народна драма, яка рикошетом чіпляє усіх.
В такі хвилини, питаєшся себе: «Та коли ж встигли так наслідити?» І уважно придивившись, бачиш відбитки імпортних кросівок та крихти пряника схожого на тульський на жовто-блакитному потертому килимі.
Тепер увага, кульмінація!Тут треба витримати паузу, щоб мозок зліз із гачка, повернувши його догори…Мушу попередити – це боляче.
Якщо країна – килимок, то де ж він лежить? Кому він належить? Для чого він потрібен і кому? І чому Вона і досі у когось на порозі, привітним своїм Welcome, слугує для очищення підошов?
Питання не нові, ми й так, насправді, все про себе знаємо. Відомо нам, хто вважає країну нашу лише килимком на своєму порозі; стареньким, бідненьким, до якого звикнувши, вже і викинути шкода, який нагадує якорем спогадів про бувалу силу та міць. Блудна донька Малоросія – вона завжди повертається. І про це знає весь світ, який нас згадуючи, забуває знову. Нами дратують звіра, забираючи його улюблену іграшку. Гадячи на поріг Імперії, нажаль, не оминути нас. Прохідний все ж таки килимок. Великий орел тримає лапою своє майно міцно – ну хто не бажає відірвати йому ту кігтисту лапу?.. А раптом, потягнувши, витягнеш цілого чотириокого орла?!
Як же важко звикнути не бути килимком! Як важко звикнути до соборності, до відсутності паркану між кольорами, мовами, сторонами світу. І не витрушувати, реставрувати щоразу, а віддати до музею людських помилок та нарешті зробити висновки, навчитися бути вільними, а не незалежними та пострадянськими; воля - не крикливий девіз (мав би грати гімн України, чи… щось таке урочисте)!
Та вони все трусять, і коли не стає сил та пил починає осідати, то магія розвіюється. Починаємо рахувати збитки, шрами, психотерапевти працюють до ночі; відпираємо плями з вишиванок і виносимо їх на горище лежати там ще десять років - акумулювати патріотизм. Племена знову обмінюються людом, одружуються, хрестять дітей, ходять на дні народження, гризуться іноді (ну як без цього); верхівка ієрархії , спустивши прапори, йде до лазні та травить анекдоти, не забуваючи, для іміджу пособачитися перед СМІ (себто пліткарками біля під’їзду) та писати нову казку, нову українську мрію, яка не змінюється вже більше пів-століття. Не всі виживуть на цій війні мрій, та їх змінить нове ненове покоління.
Welcome to Ukraine, підійдіть і трусніть килимок!
P.S. Вся біда в методиці!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463806
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.12.2013
автор: Ковила