Першого вересня всі зібрались в традиційному місці, біля школи, на автоперегони. Вісім чи дев’ять машин, склепані — буквально склепані — старшокласниками з кусків колись цілих “москаликів”, “запорожців”, “трійок” і “дев’яток” красувались гнилими капотами під парканом. Декотрі фарбовані, як тропічні папуги, аби виражалась тональність унікального характеру власника, всі з битим склом, стертими покришками(аж корд стирчав) і корозією в неприкритих місцях.
- Йди клич Сета, може він хоче покататись, - позвав той, старший, худого пацана в білій майці, здоровенних кросовках і такій же, ненормального розміру, кепці. Пацанчик пішов.
В діру Сета. Біля школи (не дуже далеко) Сет викопав за літо яму, на кшталт погреба, з вузьким вертикальним лазом, добрих два метри довжиною. Пацани вирішили вмурувати куски арматури прямо в стінки лазу, щоб не тягатися з драбиною, але лаз все рівно був вузьким, як кишка; залізти до Сета і не вимазатись об побілку стінок було нереально.
Група випускників тим часом підійшла до Орестовича. Він ніби й старіє, і ніби нічого йому рік за роком нема: та сама зачіска, високий лоб. Сорочка, штани зі стрілками. Курточка шкіряна.
- Де ти зараз, Вань? - питає він. О, це вже не вчитель, це такий же чоловік, як ти. Без прокляття субординації ви могли би стати найкращими друзями, але просто вам нема про що балакати. Він старший, нецікавий — без образ. Тим не менше, на випускному ви собі разом випивали бренді в кабінеті інформатики, поки з проектора на дошку світила трансляція матчу футболу.
Ви тепер — співробітники. Обоє стараєтесь влаштуватись відповідно до своїх амбіцій, але конкуренції між вами не існує, це ваша спільна риса й вам обом це відомо.
- КПІ, - каже високий гостроносий юначок. - Приймали в Остріг і Львів, але рішили, Київ — це ж Київ... В мене, чесно, нема далі ніяких планів, поки буду просто вчитись.
Великі кросовки дочовгали до діри, пацанчик в майці потер плечі від холоду і скинув здоровенну кепку. Поліз всередину, вимазався у вапно. З дірки несло цвіллю і срачем.
Всередині було води майже по коліна, вода з сіруватими бульками: низ меблів тут всюди від неї потріскався. До всього було небезпечно торкатись, бо пацани кинули проводку і не зметикували, що, як буде сиро, всюди буде пробивати. Спустили сюди телевізор, зі стелі стирчить голий патрон з лампочкою.
З меншої кімнатки хтось стукав кулачками по дверях і просився наверх.
Пацанчик примостив один кросовок на виступ в стіні, другий — на табуретку і глянув скоса на двері:
- Почому година?
- Тобі сексу захотілося? - озвався важким отруйним ртутним голосом Сет. Він лежав на спині справа від входу, на тумбочці. Зовсім убитий.
- Скажи пацанам, хай викачають воду, це діло минуту робиться. - сказав пацанчик, щоб перевести тему.
Сет витяг сріблястий пістолет з-за куфайки:
- Останнє слово, Єгорка.
Від цього легендарного пістолетика справді все життя проходило перед очима. Він до чортиків реалістично виглядав. Тільки варто було засіяти сріблянці цього револьверчика, в повітрі застигала атмосфера драматичної смерті... холодок по шкірі, у-у. Єгор дивився на дуло і дозволяв собі проникнутися атмосферою.Нічого не вадило Сету відлити олов’яні кулі замість пластмасових. Навіть олов’яні формочки для пороху, і всипати туди втричі більше, ніж дають розробники іграшки. І от, Єгорко з простріленою шиєю лежатиме в воді з сірими червоними бульками, а Сет вилізе з дірки, поїде кататись і розіб’ється. Наприклад.
- Слухай, Сєрий...
- Дивись, як цікаво получилось...
- Забери ствол від мене, по-перше. Ти хочеш здати тих чотирьох? - Сет відвів дуло.
- Як заговорив. “Здати тих чотирьох”. Їх опустять тільки так, - клац пальцями.
Єгор нервово глянув на дверці і на Сета (від того несло жаром):
- Дай-но курточку, там дубак, наверху.
Сет завовтузився і спромігся чередою слабо керованих рухів подати Єгору синю куфайку.
- Я пішов, - сказав ртутним голосом Єгор.
Він протиснувся наверх через побілену зсередини кишку і почав згадувати те, що в більшості умів міститься в формі обривків речень, зроду пам’яті античного мономіфу. На устах ще ледве дихає пом’якшена версія того, що мало місце в брудній реальності.
Єгор думав, згадував, і помишляв, як це подати так, щоб не пошкодити надто вразливих; як натякнути допитливим, але не розбудити в них надмір цікавості. Трошки уявляв себе героєм-визволителем.
Єгор забув біля діри триклятущу ненавидиму кепку, але атмосфера сріблястого пістолетика так його прибила, що в невідступній меланхолії він вирішив лишити кепку заростати мхами.
“Хлопчики повинні гарно виглядати, бо дівчатка не будуть їх любити” - фу, як це противно. Заради цього Єгор нарядився в стереотипічного репера, точніше, мама нарядила.
Всюди тільки обережні натяки на правду, від неї нема прививки.
Єгор присів напівдорозі до школи на камінчик. Його почали бісити власні кросовки. Школа і автоперегони. А ще — як ми звикли робити, коли найгірше(ніби між іншим) згадуємо в самому кінці списку — його разюче почала бісити історія Сета. Як багато на одну голову на один момент часу. Більшість і від меншого ламається. Оце не поталанило тим, хто попав... в таку ситуацію.
“Тут не можна пробувати зробити щось самотужки.”
Думати про що завгодно, тільки не про це.
“Так мене скоро в річку можуть викинути.” - невеселі, але небезпідставні мислі почали лізти Єгорці в голову, він від них відмахувався, як міг.
Та ну, люди так скоро, ні сіло, ні впало, не перестають бути конформістами.
“Це рішення має більше можливих розвитків, ніж можна передбачити. І це не на добро... Не обов’язково це все правильно.”
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463264
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.11.2013
автор: Jonny Evilko