Упасти б сніжинкою Богові на долоню.
Лиш зиркнути в очі пронизливо, шквально та влучно!
І голосно крикнути: «Хочу на волю!»
І кинутись каменем у воду і з кручі.
Чекаю морозів, тих кріпких та лютих,
Що сковують тіло і душу у нім, мов тюрмі.
Щоб не ворухнулась в час чорної смути,
Щоб серце не мліло, і думи були, мов хмільні.
Чи є майбуття? Дні гіркі, мов полин, ну а ночі... а ночі безликі.
Нестерпне життя мені корчить у снах свою пику.
Може, я не така... Мабуть, я не достойна і грішна...
Я спокутую все! Я вже все, що могла, довела.
Серце чавить, мов трускавку тихо, неспішно...
І здається, що в ньому ні крихти добра.
* * *
Куди і навіщо? Заклякли, мов з каменю, ми на розвилці доріг.
Вхід в рай був би бажаний тільки з тобою за руку.
А Бог? Як він міг?
Не завжди людей загартовують болі та муки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463174
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.11.2013
автор: Інга Хухра