Не просто так, і не до дати,
не лити гас у чвари злі –
та, врешті, мушу й я додати
хоч дещицю логічних слів.
Нехай брехун або фанатик
волає щось не до ладу,
ми необхідно маєм знати
про ту біду.
Свекров старенька що не вечір
вела рахунок тим хатам,
де молоді, старі, малеча
«отам всі вимерли… і там…».
Іще живі донині свідки
і не забуті імена,
то звідки ж брехні й досі, звідки?
…А може, хтось іще не зна?
У думах, сповнених печалі,
про жах голодної пори
мої бабусі теж мовчали
і відучились говорить,
бо зайве слово, тихий шепіт -
і вже немає вороття,
і лиш птахи ридають в небі
про покалічене життя.
А хто за тих сльозину зронить,
що цілим родом у землі?
Не той же, хто стояв в кордонах,
Усе робив, що вождь велів.
Було не важко нацькувати
голодну молодь на селян,
бо що їй – ті похмурі хати,
і люди ті, і та земля?
Палких ідей зухвалі діти
Життям не важили й своїм,
аби усьому нести світу
якісь примарені раї.
А вже коли дорослий розум
в минуле гостро зазирнув,
мовчали. Хто – через погрози,
а хто – не пережив війну.
Чи признавався батько сину
у повоєнні вже роки,
що бив нагайкою по спинах
За колоски?
Хіба сини хотіли знати,
було там щось чи не було,
бо може, винні батько й мати,
що десь там вимерло село?
Та це – минуле. А сьогодні?
Промови замість німоти.
На перехрестях – дуже модні –
порозчепірились хрести,
в столиці – калиновий килим,
в річницю музика луна…
А злих часів страшні могили –
у полинах.
Та як би не складалась доля,
жива історія, жива!
Ми – діти пам’яті і болю
тих, хто вмирав і хто вбивав.
Аби нащадки мали силу,
часи минаючи лихі,
щоб знали все й не допустили
нових жахів,
Хай навіть вождь який захоче
вказати хибний шлях юрбі -
Відкриймо всі, відкриймо очі
Хоча б собі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462936
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.11.2013
автор: Кузя Пруткова