Сиджу біля компа,
та пю холодну каву
важкий в стосунках час настав.
Життя ж то не забава...
У серці туга повно гіркоти,
і ніч немов би крижана
народжує ці зрадженні рядки,
яких чепляются слова.
Мабуть десь там її неж тупо,
на щоки сльози падають солоні
і согін. Чути.
Закривають очі такі потрібні у цей час долоні...
У свічнику – свічка,
не чіпай ти почуттів!
Кохання вічність!
Хоча і ранить тисячі життів.
Крихкий метелик казна-звідки...
Бєтся у вікно
летів на світло,
і надірвав крило...
А свічка то така гаряча
даремно я на диво сподіваюсь.
І мрієтся фата і біле плаття
та чудес живих то не буває!
Біль і розлука,
та хто з нас її хоче?
Самота це мука,
і чорним коліром її є почерк...
І ніколи світлу свічки,
на небесах незамінити зорі,
поділить на шматки поділена вічність,
барвами узори.
Немає самоти безсонних мук,
і наче нічого страшного,
і серце бєтся не у стук,
не хочется тривоги.
Слова хворого вже «Пізно...».
До себе повертаюсь
колись віддавав щодня я ніжність,
та не хватало...
А тут один без алкоголю пяний,
чомусь створив в уяві море
де сиплятся пелюстками тюльпани,
і розчиняють моє горе...
10/02/13р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461622
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.11.2013
автор: Капітошкове серце