Я вже не спав. Сонячне світло повільно, невпевнено прокрадалося в кімнату.
Я відчував, як воно зупинилось поряд, обережно, щоб я не помітив, намагаючись стягнути з мене ковдру і подумки прогнав його геть. Як не дивно, воно послухалося та дало мені спокій. Я підвівся і сів на ліжку. Все-таки, це дуже цікавий спосіб розпочати новий день, відправивши геть сонячне світло. Треба буде повторити.
Швидко одягнувся, підійшов до вікна і одним звичним рухом розсунув штори. Було надто сонячно, як для ранку. Нічого. Хай сліпуче сонячне проміння думає, що я здався і звільнив останню перешкоду на його шляху. Хай думає що завгодно, якщо йому так буде легше співіснувати зі мною.
Я прокинувся, як це часто буває, до дзвінка будильника на моєму мобільному. Вкотре ловлю себе на думці, що щось тут не так. Так не має бути. Чому не дозволити собі поспати ще кілька зайвих хвилин, дочекавшись мелодії будильника? Адже сигналом пробудження встановлена одна із найулюбленіших моїх пісень - пісня групи Paradise Lost під назвою "Say just words". День потрібно починати з якісної музики. Завжди, скільки я б її не слухав, вона заряджає мене, неначе зарядний пристрій аккумулятора, нескінченним зарядом енергії, якого вистачає практично на увесь день. Я чудово пам'ятаю цю пісню. Пам’ятаю і те, що вона незмінно встановлена мелодією будильника, але ніяк не можу примусити себе прокинутися пізніше. Ніяк не можу почути цю напрочуд гарну пісню зі словами, що торкаються навіть найтемніших закапелків моєї душі. Виходу нема, адже якщо я переставлю будильник на інший час, то сонячне світло обов'язково скине ковдру і я всерівно прокинуся раніше, ніж потрібно. Напевно, слід прибивати ковдру цвяхами до ліжка, коли знову лягатиму спати. Може, хоч так вдасться почути пісню, яка так мені подобається.
Відкидаю ці насправді марудні думки і чалапаю на кухню, намагаючись не дивитися у велике дзеркало, що завжди приречено чекає на мене у коридорі. Я ще не готовий у нього поглянути. Та й воно поки не проявляє жодного бажання побачити мою невиспану мармизу у собі. Точніше, воно ніколи не проявляє бажання мене бачити. На тому й розходимося так щоранку. Розходимося, щоб зустрітися пізніше. Сьогодні, у цю ранкову мить хай тримає в собі мою вже зігріту ласкавим промінням постіль і насолоджується моєю поразкою. Хоч хтось уміє насолоджуватися поразками, хай і чужими. А ще й кажуть, що від них бувають стреси, втрата віри у себе і розвивається купа комплексів. Дурня то все, вигадана психологами. Психологи вже і самі собі не вірять. Мабуть, надто часто вранці дивляться у дзеркало.
Ось і кухня. Жодних змін від учорашнього дня. Ті ж стільці на тих же місцях. і кухонний стіл наче теж ніхто за ніч не поцупив. Той же великий, завжди чимось невдоволений, холодильник. Що ж, я його сьогодні теж не дуже радий бачити. Обійдусь і без нього. Хай собі бурчить.
Запалюю газ і набираю повний чайник води, щоб заварити собі, за давньою звичкою, гарячого чорного чаю. Є дещо у цьому світі, що не зазнає жодних змін. Скільки б часу не минуло, але свій день я і чай розпочинаємо одинаково. Я п'ю його щоранку вже багато років і він завжди охоче вливається в моє горло і розливається моїм тілом, наповнюючи мене дощенту якимось абсолютним спокоєм, дивною млостю і ласкавим, незабутнім теплом.
Традиції не змінюють - я взяв склянку часу, щедро насипав чорної, як пройдена ніч, заварки і налляв доповна кип'ятку. Обережно поставив її на стіл, накрив, за такою ж звичкою, невеликою тарілкою і став чекати, доки чай завариться. Ранок має починатися повільно.
Прийшов час поглянути в дзеркало. Щоразу, коли у мене виникає це бажання, я панікую на якомусь підсвідомому рівні. А що, як сьогодні буде те ж саме? “Все буде гаразд, не переживай, сьогодні точно все буде окей, ти дарма хвилюєшся” – внутрішній голос промовляє у мозку, як закляття, ці слова. Та я вже звик до них. Не заспокоюють. Це мені більше не допомагає. Я б випив корвалол перед тим, як поглянути у дзеркало, але принципово не приймаю ліки. Навіть ті, що начебто виготовлені на травах. Ліки – вони і в Африці ліки, з чого б їх не виробляли. А я не настільки хворий, щоб приймати лікарські препарати. І не настільки здоровий, щоб ходити у лікарню на перевірку і зневірюватися у своєму здоров’ї. Адже лікарі точно щось знайдуть. Роздують з цього трагедію, що мені кінець, жити лишилось три подихи і взагалі, якщо просто зараз перед лікарями не почну щось приймати, то відкину копита на їх же очах. Чому я не люблю ходити у лікарню? Бо не хочу розчаровувати лікарів. Мої копита не відкидаються!
Заплющив очі, навпомацки добираюсь до того триклятого дзеркала. Боюсь побачити те, що бачу щоразу. Щоразу, коли дивлюсь у нього, я бачу щось не те. Але про що я? Я ж сильний. Ще не було такого випадку, щоб я не зміг витримати цей момент. Стою навпроти цього брехливого монстра. Повільно підіймаю голову, ще повільніше розплющую очі. Так. Жодних змін. Це знову не я. Людина, що стоїть у дзеркалі, зовсім на мене не схожа. Чому, о чому я бачу щодня когось іншого? Жодної знайомої риси, щоб я зміг цю людину впізнати. Не ті брови, очі, вуста та ніс. Не той погляд. Не та посмішка. Не те дихання. Ба навіть рухи і то не ті, це рухи людини, котру я оце вперше бачу. “Я хочу із ним познайомитися” - майнула думка. Але він же не відповість на моє привітання. Він же німий. Він уміє лише мовчати, його більше ніхто нічому не навчив. Та й зрештою я забуду його до завтра. Ніякої голови не вистачить, щоб щоранку у дзеркалі запам’ятовувати нову людину. Щодня дзеркало демонструє мені незнайомця – обличчя змінюються, наче я бачу якусь напрочуд довгу чергу. Можливо, я колись таки побачу у дзеркалі себе. Такого, яким я є насправді. Такого, що п’є щоранку на самоті гарячий чорний, міцно заварений чай.
Несподівано згадав про залишену на кухні склянку часу. Треба поспішати, доки чай ще не прохолов – він втрачає свої властивості, якщо його пити холодним. “Прощавай, незнайомцю. Ми більше не побачимось” – промовляю, не дивлячись у дзеркало. Бо знаю, що відповіді не буде. Мовчанка – ось те, що я завжди отримую. Незнайомці чомусь завжди грають у мовчанку. Я їм не подобаюсь.
Повертаюсь до порожньої кухні. Підсовую стілець ближче до столу. Звичним рухом знімаю тарілку, що закриває доступ до цього життєдайного напою. І тут… щось зовсім не те. Щось сталося, доки я шукав себе у дзеркалі. Доки я намагався розговорити незнайомця, склянка часу дивним чином змінила свій вміст. Ні, у склянці був той же самий чорний чай, який я так люблю. Але було ще щось, чого я раніше не бачив жодного разу. Я протер очі два рази. Гадав, що мені це привиділося, що це не насправді. Але те, що я бачив, не зникало. У склянці на поверхні чорного чаю було щось на кшталт екрана телевізора. “Телевізор” працював. О, я ще не забув це важке слово – телевізор. Востаннє я бачив увімкнений телевізор років із п’ять тому. Він мені не подобався. У ньому було забагато реклами. Окрім цього, він був напханий всілякими безглуздими речами, пустими людьми та кінофільмами, у яких не було жодного сенсу. Ми з телевізором не поважали одне одного. Він миттєво вимикався варто лише мені було увійти у кімнату. Але зараз… зараз я про нього згадав.
У склянці на поверхні рідини дивовижним чином був розміщений маленький екран “телевізора”. Якраз розміром з діаметр склянки. Він не був чорним і мовчазним, яким я його найчастіше і бачив, ні – він щось демонстрував, про щось без упину промовляв. Я намагався визначити джерело звуку, але це мені ніяк не вдавалося. Тож я покинув ці марні спроби і почав дивитися у склянку, у якій малювалися обриси знайомих і не дуже міст.
Я бачив Париж із його величною Ейфелевою вежею, Лондон і його не менш відомий Біг Бен, Рим та дивовижний Колізей, на якому колись відбувалися смертельні сутички. Також я бачив міста не такі відомі, але від цього не менш прекрасні. Вони дихали. Я чув звуки поїздів, що прибували на платформи, шум літаків, що без впину приземлялися і здіймалися в небо на аеродромах. Я відчував морські хвилі, коли “телевізор” демонстрував пасажирський корабель, що гордо плив, переповнений нетерплячими пасажирами. Я бачив жовті та інших кольорів маршрутні таксі, що без спочинку їздили по своїх маршрутах.
Я бачив, як перетворювалися міста, коли день змінювала ніч. Незрівнянне видовище. Сонячне проміння то захоплювало простір, то відступало від сміливих атак сутінків. Міста то загорялися тисячами барв, то згасали, коли господарювало сонце. День та ніч безперервно танцювали у дивному танці і не стомлювалися. Як справжні професіонали своєї справи. Натхненно та неповторно. Їх танець не був схожим на жодний із танців, що нам відомі. Це не був вальс, це не було танго, це не був свінг. Але це було насправді дивовижно.
А ще я бачив людей. Вони були повсюди, куди не глянь. Вони поспішали, запізнювалися, працювали, відпочивали, сварилися одне із одним та мирилися після бурхливих сварок. Люди були щасливі та сумні, вони плакали та сміялися, перемагали та падали. Вони були такі різні – годі було знайти два однакових обличчя, це було абсолютно безглузде заняття. Кожна людина чимось займалася. Коли люди спали, я бачив їх сни. Часом напрочуд химерні, безглузді, та іноді сни були такими, що хоч сідай і записуй вже готовий кіносценарій. Він неодмінно отримає купу всіляких нагород за кращий сюжет. Я бачив мрії людей. Світлі і ніжні, як пір’їнка. Такі люди в своїх мріях літали у хмарах, намагаючись якнайдовше втриматись у повітрі. Не відволікаючись ні на що. Їх обличчя були такі щасливі! Я бачив навіть надміру особисті мрії, про які мало хто може розповісти: мрії про перший поцілунок, мрії про перший крок до серйозних стосунків, мрії про взаємне кохання, мрії про діточок. Ох, якби ж то всі світлі мрії справджувалися – скільки б тоді щасливих людей було!
Я дивився у склянці кінофільм під назвою життя, що був вартий усіх оскарів світу. І не міг відвести убік очей. Я спіймав себе на думці, що у мене з’явилося нестримне бажання дістати собі такий “телевізор” для того, щоб він вічно демонстрував цей фільм – якісне кіно ніколи не набридне. Та щойно я подумав про це, як тут же – наче по команді – все зникло. Лишилась склянка часу із використаною на дні заваркою. Майнула думка – “це ж “телевізор” працював від рідини, від чаю – чай живив його енергією, наче електрикою!” А я навіть не помітив, що чаю не лишилось у склянці – я був так захоплений побаченим!
Мною оволоділи різні думки. Я довго роздумував над тим, що відкрив мені чай. Та одне я вже знав точно – наступного ранку я чекатиму на такий же кінофільм. Цей чай і справді володіє магічними властивостями.
Я підвівся в задумі, постояв трохи. Я вже знав, що завтра, коли прокинуся, не боятимусь побачити незнайомця у дзеркалі. Не злякаюся побачити щось незвичне. Завтра я чи не вперше за довгий час посміхнуся людині, котру побачу у відображенні. Завтра у дзеркалі буду я!
12.11.2013р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461013
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.11.2013
автор: Віктор Шупер