Тепер щодо дійсності. Реальності, що так лякає нас у дитинстві, коли ми тільки підглядаємо за нею через дорослий, незрозумілий нам досвід. Тієї, яка підступно вислизає з-під ніг саме в той час, коли нам здається, що знайдена стежка – найкоротший та найнадійніший шлях до щастя. Такої страшної реальності, про яку навіть згадувати без заціпеніння не можна... Чи не буде смішним відкриття, зроблене мною з власного досвіду (не лише мною, ще й іншими, тільки вони, на відміну від мене це приховували, бо не схотіли виглядати надто щасливими) – всі ці привиди, примари і страхіття, вся ця невблаганна мара, що насувається на нас із темних кутів підсвідомості коли ми не дивимось – то все створене нашим власним розумом.
Кого ж звинувачувати хазяїнові (який за сумісництвом ще й архітектор та дизайнер) власного будинку в тому, що він облаштував його в стилі кімнати жахів? Чому замість розводити квіти чи писати листи довгими осінніми вечорами він, тремтячи від жаху, малював на стінах химерні ошкірені пащі та розвішував по кутках павутиння? Чому пускав в басейн надворі зелених жаб та водяних щурів замість золотих карпів? Чому, замість того, щоб трошки повправлятись на тренажері, бив дзеркала, звинувачуючи їх у прискіпливості та упередженості по відношенню до себе, коханого. Якщо такий горе-власник вам незнайомий, ви, певно, невиправний оптиміст.
Інші можуть зауважити, що все насправді залежить від ставлення до того, що відбувається, та, власне, від обставин - вони, як відомо, бувають дуже різні. І одна справа – полотніти від вигаданих жахів, а зовсім інша – навмисно не помічати жахів справжніх. „Не бачили ви смаженого вовка!” – скажуть такі, замордовані справжніми турботами, громадяни, і, беззаперечно, будуть праві. Бо хто ж будує, при цьому наспівуючи щось безтурботне, палац з піску на березі моря, сподіваючись прожити в ньому довге життя – тільки якась наївна, безвідповідальна особа, що, без сумніву, в майбутньому буде гірко жалкувати про ту свою безтурботність...
Тому, не вдаючись до зайвих суперечок, пропоную одразу визначитися – що є жахи надумані, а що – справжні. Справжні – то жахи без вороття. Щось таке, чого не можна уникнути, бо воно вже сталося, і з чим надто важко боротися, бо воно неминуче станеться. Без вороття – то загибель близьких людей, чи невиліковна хвороба. Все інше піддається виправленню, навіть якщо ви переконані у неможливості цього. Все інше – абсолютно все, що не підпадає під перше визначення, має кількасот варіантів вирішення і відноситься до того типу реальності, який є вашою власністю.
Можливо, це щось таке, що завдає страшного болю, як, наприклад, зрада. Чи щось таке, що лякає мороком безвиході – як, наприклад, відсутність роботи чи борги. Але все це не повинно стати справжнім жахом, тому що, хоча зима є жорстким випробуванням для всього живого, жодна жива істота не накладає на себе руки і не переймається питанням, чи настане літо, і чи не варто скінчити своє „безглузде” існування просто зараз, поки все так погано. Чи спиратися у цьому випадку на інстинкт виживання (бажання жити – досить сильний стимул, особливо якщо додати до нього якусь певну мету чи просто зосередитися на тому, що є у світі прекрасного), чи відчути свою виключну особливість, або необхідність (якщо є хтось, хто вкрай потребує твого піклування), не важко визначити, де сенс твого існування. Якщо ж ти опиняєшся на самоті із собою і поблизу немає нікого, хто видався б того піклування і турботи гідним, втішайся тим, що є повно часу, який можна витратити на пізнання себе і навколишнього світу – і не зчуєшся, як до тебе приєднаються однодумці.
Головне – не витрачати дорогоцінних хвилин на рюмсання і роз’ятрювання незагоєних ран, мати чітку ціль попереду, і постійно до неї наближатися. Головне – постійно пам’ятати, що твоя проблема не відноситься до тих двох категорій справжніх жахів, і що є багато людей, яких вона стосується, але які не втрачають надії на краще і віднаходять у собі сили для подальшого життя – життя заради нього самого.
Особливо цікаво звернути увагу на те, що наша власна реальність (як уже визначено, наша власність, наш скарб) спроможна зробити з нами – ніби у відповідь на те, що ми її власники, а вона, відповідно, наша власність. Відомий факт - якщо підходити до прірви і довго вдивлятись у неї, можна відчути, як прірва вдивляється в тебе. Так само відбувається у випадку з реальністю. Нехай вже ми прийшли до думки, що реальність – то матеріал для перетворень нашого життя, що її можна, докладаючи певних зусиль, змінювати за власними вподобаннями, якийсь визначений кут нашого будинку-реальності залишатиметься для нас темним, і ніяке найсучасніше освітлення тут не допоможе.
Я сподіваюсь, деяке уточнення того, чого ви не хотіли б зустріти у власному дому допоможе визначитись із реальністю – адже якщо те, що вам не подобається, залишається надворі, коли ви повертаєтесь додому, життя стає доволі стерпним.
Узагальнена картина всього, чого ми боїмося та того, до чого відчуваємо відразу, мені видалася надто штучною, надто безбарвною, тоді й прийшла ідея розікласти неприємні шматочки окремо – наче на стенді. Тоді вони напевно стануть у пригоді для того, аби розібратися з нашим відчуттям реальності в цілому.
Попередження! Прошу вбачати у нижченаведеному перший крок у боротьбі за своє щастя, тому велике прохання сприймати його не надто серйозно. Сміливий експеримент! Залишилося тільки провести його, так би мовити, у життя.
Отже: від чого людині стає моторошно? Чого ми боїмося? (Приблизний перелік жахів середньостатистичної людини будь-якої статі, кольору шкіри та релігійної спрямованості, помилкове закреслити у кожному конкретному випадку).
Отже, так щоб нічого не пропустити... У людей викликають жах: таргани, миші, павуки, щури, змії, тарантули, отруйні жаби (неотруйні зазвичай викликають відразу). Панічний жах відчувають від висоти, глибини (дехто боїться пірнати, дехто не може навіть визирнути з вікна, аби в голові не запаморочилося) і замкненого простору – як, наприклад, ліфт чи кімната без вікон з низькою стелею, або ж колодязь.
Комусь моторошно у кімнаті з білими стінами чи від ламп денного світла. Лякаються крутих сходинок, пустих великих приміщень, потойбічних голосів, надто виразних, надто коли більше окрім тебе їх ніхто не чує. М’ячів (якщо у шибку, ще нічого – а якщо по голові!), шурхоту за шафою та скреготу чи зітхання під ліжком, надто вночі, надто коли вдома більше нікого. Кажанів, зловісного виття вітру пізно ввечері та перехожих із насунутими на обличчя каптурами. Дехто, повертаючись з роботи, кидається від власної тіні на стіні протилежного будинку чи луни своїх кроків у провулку.
Дуже неприємно, коли щось сновигає за спиною – навіть якщо через якийсь час розумієш, що то було твоє віддзеркалення.
Багато хто панічно боїться привидів, великих собак, які із незрозумілими намірами вештаються вулицями та волохатої гусениці.
Хтось принципово обминає темні підземні переходи, затуляє вуха, коли розповідають страшну бувальщину та ніколи не дочитує детективів з подробицями кривавих злочинів. Комусь стає погано від самого вигляду сирого м’яса, крові або свіжої могили на кладовищі. Дехто, наче зачарований, годинами спостерігає блиск сталевих лез на кухні, а потім бачить неприємні сни. Також викликають побоювання люди в гамівних сорочках, якщо вони вільно пересуваються вулицями вашого рідного міста, і телеграми із приблизно таким змістом: „Дуже скучила. Зустрічайте сьогодні ввечері. Ваша тітонька Соня.”
Є певна категорія людей, що ні про що інше не говорять, як тільки про неврожай, негоду та стихійні лиха. Особлива улюблена тема – кінець світу, неминуче старіння та різні шлункові розлади. Людей, у яких немає іншої теми для світської розмови, в свою чергу, обминають інші, більш оптимістично налаштовані особи. Окрема категорія дрижить при згадуванні тещі, насильницької смерті, порчі або картин із зображенням чорного квадрату.
Дуже неприємне відчуття охоплює, коли часом вловиш замість свіжої рибки далеко не свіжого мерця з річки, або, йдучи у темряві, вступиш у щось слизьке, липке, вхопиш щось холодне, пухнасте чи м’яке, але без ознак життя.
Взагалі, темрява – постійне джерело наших жахів. У темряві стикаються лобом із зачиненими дверима, ковзають на кимсь загубленому пиріжку із повидлом, а купання на морі при мерехтливому місячному сяйві може запам’ятатися зустріччю із грайливою медузою, острівцем неприємних на дотик водоростей чи навіть дистанційним спілкуванням із якимось жителем глибин (можливо, що то була звичайна гілка чи якесь мирне сміття, але ж не виключено, що все могло скінчитись куди більш трагічно, бо ви на все життя запам’ятали ті два палаючих зелених ока розміром з велосипедну фару!).
Ще люди бояться зсувів грунту, п’яниць та вуличних хуліганів, наркоманів, інопланетних монстрів та джмелів, блукаючих вогників, блискавки, відбитків чиїхось ратиць на віконному склі, і коли несподівано розлітається вщент електрична лампочка. Бояться того, що повзає, свистиль, гупає, і (особливо!) того, чого взагалі не видно, але чуть.
Хтось боїться різати худобу, а ще хтось лякається на це дивитися. Також лякає людей повільна музика на похороні, електричний дріт посеред дороги та повний місяць незвичайного жовто-зеленого кольору.
А ви б не злякались, якби хтось підійшов до ваших дверей і зловісно там зачаївся, або просунув дріт у замкову шпарину і поволі у ній копирсався?
Так, мало не пропустили – є ж іще зубний лікар із своєю бормашиною, пророчиці, що ловлять вас на вулиці і солодким голосом віщують скору зустріч із рідним дядечком, який торік помер, є ще американські гірки та інші нелюдські атракціони, на які вас попри ваше бажання тягнуть на свята рідні діти, є ще різні екзамени, літаки, аварії, жива риба, яку вкрай необхідно терміново почистити, пожежі, тайфуни, епідемії, оповідки про чорну руку та синю бороду...
Тепер трохи відійдемо та глянемо на витвір власної уяви...
Таки непоганий вийшов стенд жахів!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=45763
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 10.11.2007
автор: Lilit