Ви, тріпотлива сутіні вуаль,
Що серце повиває обіцянням…
Байдужо вихолоджує світанням,
З найпершим промінцем спурхнувши в даль.
Ви, оксамит метеликових крил,
Сріблиться що від ніжного повіву…
Перетворившись на трутину гніву,
Катує душу пломенем світил.
Ви, примхувата опівденна тінь,
Що утікає як біжу за нею…
Коли йду геть – за спиною своєю,
Її я кроків чую шепотінь.
Ви, солод полиновий стиглих грон,
Вогненні що пробуджує бажання…
Та попри все, в мелодії кохання -
Ми ноти дві, що дишуть в унісон.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457158
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.10.2013
автор: Осіріс