У шумливому безголоссі,
Сховавшись,немов злочинці.
Я й моя подруга—Осінь
Знов лишилися наодинці.
Гуляли у парку старому,
Каталися у трамваї.
Не хотіли іти додому,
Бо там нікого немає.
Говорили про наболіле,
З рук голубів годували.
І обличчя своє несміле
В кленові листки ховали.
Зустрічали людей байдужих
І усмішками вітали.
Відображення у калюжах
Ми сонця свого шукали.
Розмовляли про що не знаю,
Говорили про все на світі.
Філіжанкою теплого чаю
Душу хотіли зігріти.
Край алеї на лавці сіли.
Якнайдалі від грізних площ.
Раптом клени зашурхотіли
І почав накрапати дощ.
Він слізьми по щоках котився.
Ти шептала мені : «Не плач…»,
А з дощем ніби біль кришився
Від життєвих моїх невдач.
«Осінь, Осінь, моя небого,
Моя подруго золота.
Все мине. Все пройде. Нічого…
Тільки зараз ось самота…
У цей день тільки ти зі мною,
Не сидімо вже тут, ходім.
Повертаюсь я знов сумною
В свій холодний самотній дім.
Де ніхто не заварить кави,
Де нікого давно нема…
Осінь, Осінь, моя ласкава,
Залишаюсь я знов сама…
Ну а завтра пройдусь тут знову,
Як під серденьком зашкребе.
І з букетом листків кленових
Я шукатиму тут тебе…
У шумливому безголоссі,
Де самотність не має меж,
Я чекатиму тебе, Осінь,
Все чекатиму, що прийдеш…»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456759
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.10.2013
автор: Натік