Але ж той чоловік
достеменно предивний був.
Далебі,що предивний!
Бо як же розуміти
його дивакість ту,
Коли він, будучи з того
самісінького дня глухим,
Із того дня, як стався вибух,
у час війни,
Всі п"ятеро братів його погинули,
А він оглух -
всім говорив, що чує,
Як тонко й ніжно бринить
на квіточці бджола,
Із неї випиваючи нектар.
А ще він запевняв, що чує,
як піють півні опівночі,
І на зозулине кування
Своїм відгукувався "ку-ку"
заводячи в оману
Довірливість пташину.
Й забувши, що він глухий,
Із насолодою і щастям
Вслухався у місячну сонату солов"їв.
Пощо нас шиєш в дурні? -
обурювався люд. -
Ти ж бо глухий!"
І не сприймав його слова на віру.
"То ви самі не знаєте,
що ви усі глухі.
Не я, а - ви" - жалів сердечно їх.
Та ось одного дня
Того не стало диваня.
Не стало то й не стало.
Ніхто за ним не жалкував
і не журивсь.
А ще й подейкувати стали,
Що, буцім, дурень той "сидів".
За що? - Не знають.
Та все ж, мабуть за те,
що будучи глухим,
він чув усе.
...Здригаюся...
Не та страшніша глухота,
Яка від вибуху буває...
1991р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456752
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.10.2013
автор: Красуля