Достигає плід невистиглої осені.
Мої молитви спадають тобі на плечі
Листям,
Створюючи істинність тепла.
Чуєш, любове моя далека,
Коли сонце меркне,
То я чаруюсь ночі зі свого
Всесвіту – вікна.
Коли дерева наших розмов
Всихають до розімкнених віт,
Коли дощ стугонить по ринвах
Твоїх оголених думок,
Я чигаю на відважний політ,
Або створюю ілюзію магії,
Підставляючи подорожньому
Сумнівний курок.
Ох, цей пронизливий до внутрішніх зим
Стукіт дзвонів знищенних храмів,
Якщо тебе й понесуть на руках,
То лише в останню путь.
В час пояснень необхідності
Руйнуючих граней
Ви зі світом мовчки втрачали суть.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455748
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.10.2013
автор: Олена Ганько