Остаточної в сутінковості зустрічі не доведи.
І
(Класичність)
Твій дім – осередок крамольних проклять,
Бо джерело його кістяків – наріжні камені,
Які відкидали праведники,
А ти їх, облишених, підбирав.
Здавалось, жити добре,
Коли маєш свою окремішню місцевість,
Коли маєш історії та безліч гуманних справ.
Але негідник, загиблий у твоєму саду,
Проріс грушевим деревом,
Плоди з якого звисають
Жовтими краплинами тваринних гріхів.
Чоловіче! Бог тебе уже не любить,
Бо ти тоді, в час протяжного смутку,
Любити Його не хотів.
Але в дні авіво – ніссану ти облишив свій
Спогадовий дім,
Вітер виплакав з нього твій дух,
Підштовхував тебе до Гор – гори,
Щоб ти зрозумів, побачив
У цім жесті якийсь саморух,
Не підвладний жодній меті.
ІІ
(Розлюднення)
Усі вершини - це доказ спаду
Універсуму «такий,як усі».
Стережись, бо чарівні гори
Мають схили до виїдань
Загальних понять.
Але стисло у
Тобі майорять
Усі вірші самотніх буянь:
Які б не були твої власноходи,
Все одно тебе
Гартує мовчазна смерть
Від отрутної часом води.
Речі обернулись
Згадками про
Олюднені приреченості,
Мости знов нагадали
Про плинність внутнішніх рік,
А сотні нещирих зазіхань
Огорнулись у пахощі млосних повік.
Час гіркий! Полин править
За даровані квіти.
Людина спить, щоб не бачити
Крик твоїх сліз.
Місяць почервонів
Крізь кольоровий шал круговерті,
А з тебе опадає листя віри,
І кохана, обіймаючи твій стан,
Тікає не у душу,
А уже у самотній ліс.
ІІІ
(Вічне повернення)
Камінь – Бог мовчить,
Бо знає, що слова обмежують
Твій гірський прихід.
А диявол перетворює все в літературу,
Нашіптує крамольні соло,
До коло розмови
Холодить тебе й твоє серце – лід.
Під ноги падають гнилі груші –
Так опада гріх,
Коли ти скидаєш із духу
Свою плоть.
Так ти починаєш бачити
Сотні нових доріг.
Уся Вічність обернулась
Намоленим сходженням.
Гор – гора крикнула мовчанням,
Спотворивши солодко-ліве слово – колись
Прив’язаний - до залежності - оберіг.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455646
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.10.2013
автор: Олена Ганько