Наступний день приніс ще купу вражень. Я дісталась Вежі на Ратуші. Я стояла і години дві просто оглядала картину Львова. Яке живе, старовинне, мелодійне та казкове це місто. Скільки руху в ньому. Скільки самобутності. Це розчинник, це місто, що надає бажання бути поряд з кимось. Ділитись цим повітрям та враженнями.
Далі була ще екскурсія по визначним місцям, там я познайомилась з шумною компанією та провела з ними весело час в піцерії. Ми просто жували піцу, запивали її пивом та розповідали курйози з нашого життя. Здавалось, ми знайомі тисячу років. Або й того більше. І в цьому був кайф. За це я й люблю подорожі. Жити хочеться.
Але водночас якось не зрозуміло. То Антон сам же сказав, що хоче мене чути щогодини, а тепер і сам же не телефонує. В таких випадках у жінок спрацьовують мабуть генетично ще закладені причини: «А чому він не телефонує?»:
1.щось сталось
2.він має іншу і зараз розважається (ну, нічого я приїду влаштую їм акт Дездемони й Оттело, а то і того гірше)
3. він про мене забув, йому абсолютно пофігу що зі мною і як.
4. він мене не любить (що типу включає і пункт 2, і тоді розплата буде неминуча і йому, і їй, і пункт 3)
Але зараз якось не хотілось про це думати. Може, в нього насправді справи. І саме тому він не міг не лишитись в Києві. В будь-який момент я чекала на дзвінок. Жалюгідно якось. І тому я подумала, а що як подзвоню я? та плювати я хотіла на всі ці забобони, норми і правила. І я набрала номер. Все тепер лишилось тільки чекати. В голові крутилась типова жіноча фраза : «Зараз я йому влаштую!!!» і зразу вигляд такий погрозливий став. Налаштувалась на істерично-дипресивний скандал. А що? Треба буде, можу й покричати. Тим паче, що це я вмію. Вітас відпочиває. Такі епатажні персонажі, як Леді Гага чи Мерлін Менсон , просто нервово курять в туалеті в порівнянні зі мною в гніві. Іноді здавалось, що я можу от-от вибухнути, як повітряна кулька, як говорила мама. Насправді, я навіть не могла пояснити раніше, чому я могла розгніватись. Будь-яка, навіть найменша деталь могла призвести до сплеску емоцій. Я любила кричати, ба навіть більше, - волати, скандалити, вести суперечку. Так, в часи перехідного віку я була далеко не подарунок. Те, що залишилось мені в спадок з того часу – це звичка сперечатись, навіть, якщо ти абсолютно неправа, та до останнього буду доводити, що чорне це біле, а потім люди й самі починають сумніватись чи насправді вони бачать чорне та ще й вибачатись будуть. Ось такий то я впертюк. То вже що як маю за ціль, то доб’юсь неодмінно! Тому і зараз я вже була в повні бойовій готовності, щоб накинутись на бідолашну жертву - Антона. Але сталось те, що мене ошелешило:
- привіт, кохана! А я саме збирався тебе набрати. Вибач, вчора просто до 11тої вечора дороблював справи, а потім не хотів псувати відпочинок тобі, бо ти ж з дорого стомилась напевне…Як там Львів?
Ці слова, спокійні, люб’язні, виважені привели мене – істеричку в ступор. І як тепер кричати? І як говорити неприємності? І до чого приколупатись?
Які ж підступні ці чоловіки!
-А я думала ти про мене вже й забув…Львів – це місто, що закохує в себе. Вузькі вулиці, старовинна бруківка, солодкий аромат і доброзичливі люди. Повсюди все залито автентичністю, свободою та почуттям легкості. Тут все по-іншому, все сприяє культурному й духовному піднесенню.
- Боже, як би я хотів бути там…Просто поряд…
- І я б цього дуже хотіла…
- Потерпи трохи і ми обов’язково посидимо на площі Ринок з духмяною кавою разом.
- Сподіваюсь!
- Вибач, зараз мушу бігти. Я зателефоную. Цілую.
П’ять хвилин розмови, а так підносять настрій.
До вечора я з новими знайомими просто тинялись вулицями і споглядали за найцікавішим – за плином життя.
Втомлена й вражена я дісталась готелю. Спати ще не хотілось, тож, я подзвонила Марічці – своїй новій колежанці та поцікавилась про їх плани на вечір. Марічка була русява довгонога красуня з тієї групи туристів. Сама вона була з Бельгії. В Брюсселі працювала на регіональному телебаченні. Вона була типу селф мейд вумен. Сама створила себе. І сама досягла всього, що мала. Улюблена справа стала справою життя. Хобі – подорожі. Що вона власне й робила у Львові. Це була мила, привітна, освічена та комунікабельна людина з власним світоглядом і чітким ставленням до життя. Вона помітно вирізнялась на фоні інших не тільки колоритною зовнішністю, а й яскравістю думки. Вона була ніби створена з цитат, фраз, чогось неземного. А ще це була людина з крайньою добротою та щирістю.
От так ми почали з нею спілкуватись, а здавалось, що були знайомі все життя. Ми розповідали одна одній найяскравіші події з власного літопису. Так промайнуло безліч часу. А потім розбіглись хто куди, щоб спланувати щось на вечір. Вона дала мені свій номер телефону, й сказала, що як визначусь з вечірніми забавами, телефонувати. Ну, ось я й вирішила чого то вдома сидіти. Тим паче, що почасти хотілось завити від суму. Так, я знову сумувала. Все це огортало мене, як собаку, коли хазяїна немає вдома, і тому я лежала на ліжку і просто втупившись в стелю декілька хвилин перечікувала ці приступи телячої ніжності, що огорнули мене – дорослу жінку. А потім, без вагань, вирішила, що рух – це запорука гарного настрою. Тому і набрала Марічку. Ми домовились піти відпочити. По клубам. Ті, які свого часу я так не любила, а тепер вони мені просто здавалися рятівним кругом від всього навколишнього. Головне гарна музика, добра компанія, ну, і не великий допінг у вигляді алкоголю. Що поробиш, так то ми гуляємо. Життя бурлило. Я збиралась. Вечір мав видатись веселим. Дівоча компанія і все місто до наших ніг. Ритміка і покрив ночі тягнули у свій полон. Тож, я побігла готуватись. Музика на повну і вперед у душ. Тільки там можна відчути себе зіркою. Так, скільки раз замислювалась, про бідолашних сусідів. Бо вони , самі того не бажаючи, ставали моїми слухачами. Не пощастило ж бідолахам. Ну, такі концерти вже стали звичними для моїх домашніх. Інколи аж страшно було на очі їм показуватись. Бо в порівнянні зі мною березневе загострення котячих ніжностей було просто чарівною симфонією. Але, що поробиш, кому ж зараз легко жити. От так я потихеньку відтворювала на своїй голові ніжну та романтичну гармонію у формі завитків. Потім потроху одягаючись та наводячи жіночий марафет я в нетерпінні очікувала телефонного дзвінка від Марічки та незабутніх вражень. Все було попереду.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455597
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.10.2013
автор: Sama_po_Sobi