та визнаю(
і не смійся наді мною...
я вигадала тебе, і сміх твій неіснуючий-
це лише моя підсвідомість... нудьгує
голод -це пустеля)
ото вона і блукає,
хіба розум не знає, що у пустелі не існує пнів?
уявне життя...
хочеш ягідку?
долюби
докохай
до лілей
відведи підозру
не в силі спізнілі фарби
до неба схилили погляд
а справжні залишили жінку дитинку
й галопом у нарди
як добре, що ти несправжній,
що ти мене не залишиш,
а я не можу прогнати
бо люблю усі шухлядки
в яких тобі відчиняла віконця до тої сині
і в очі твої заглядала...
видерла той листочок, що люди прозвали фото
і тихо за вітром скотчем
до тебе я залипала
ніхто із присутніх не бачив,
і я... раділа від того
що серце мене не слуха
втлумачити хтіла, все марно
примарою ти приходиш
любов'ю цілуєш в рани
рубців і на сонці не бачу
мізки тепер стали телячі
так і кажуть ті, в окулярах
що я вже не дерево-'лка
а справжня дур'ха- т'лка...
поверни мене будь ласка до вітрини
докохай і поверни,
бо якось мені недобре, чуєш?
прошу, почуй!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454766
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.10.2013
автор: Ольга Ратинська