. .

Перший  раз  за  декілька  років  заснула  посеред  дня..
Приблизно  о  17:00  "пролупила"  свої  карі  очі  і  подумала,що  життя...Та  ні,подумала,що  треба  вставати  з  того  задрипаного  дивана.
Бачу,надворі  прохолодно,але  чути  крики  сусідських  дітей,а  отже  тепла  куртка,осінній  шарф  і  пара  таких  модних  зараз  "NIKE"  зігріє  мене  на  прогулянці.
Скачала  ще  декілька  зовсім  не  гарних,але  таких  правдивих,як  мені  здавалося  пісень  і  побігла  сходами  на  вулицю.
Підключила  навушники  до  телефону,запхнула  у  вуха  і  швидким  кроком  попрямувала  в  нікуди..Як  то  кажуть:  "йшла,аби  йти".  Влаштувала  собі  невеличку  екскурсію  до  болю  вже  знайомим  містом.все  далі  і  далі  проходила  вже  не  раз  відчутими  вуличками.
Першою  зупинкою,на  мій  подив,була  церква...Незнаю  чого,але  захотілося  пройтись  біля  святині..Помолилась  за  себе  і  родичів..Тоді,помолилась  за  тебе  і  пішла  напитись  освяченої  води.  Шарф  почав  "нагризати"  шию,а  тому  я  вирішила  його  скинути..Що  і  зробила  в  той  момент,просто  залишила  його  біля  якось  каменя.
Дальше  пам'ятаю  були  люди..оці  незнайомі  постаті,кожна  з  яких  кудись  поспішала.
Але  серед  них,як  і  завжди  я  незнаходила  тебе..
Та  я  не  засмучувалася  і  прямувала  все  далі.."треба  було  взяти  більше  грошей",-подумала  я,витягнувши  з  кишені  п'ять  гривень.  Але  все-таки  пішла  в  магазин  і  купила  собі  якусь  булочку  щоб  чимось  перекусити..Ну  і  на  здачу  як  завжди  пару  жувачок.
Далі  була  вулиця  із  пам'яткою  міста-замком.Незнати  коли  і  незнати  ким  він  був  заснований..але  зараз  такий  розвалений  є  чудовим  місцем  для  тих  вже  "інкубаторських"  фото.  
Надворі  вже  досить  таки  темно  і  телефон  розривається  від  криків  "ДОДОМУ!!",але  я,як  завжди  напевно,не  слухаюсь  і  прямую  далі  вимкнувши  телефон..цим  самим  я  залишаю  себе  без  музики,але  це  нічо,адже  місто  ще  не  спить,а  значить  самою  я  точно  не  залишусь..
Ну  що  ж,далі  центр?  Так,центр  міста...А  що  в  ньому?  Та  нічого..лише  якісь  незрозумілі  в  темноті  будівлі..Хоча  я  добре  знала,що  то-"Міська  Рада",а  он  то-колишній  кінотеатр..
Мені  це  вже  було  десь  в  горлі,адже  бачила  я  це  щодня..але  сьогодні  це  все  якесь  особливе...А  знаєш  чому?  Бо  сьогодні  я  проходжу  тут  і  уявляю  ніби  проводжу  тобі  екскурсію  незнайомим  для  тебе  містом..
Бачиш,оце  лавочка,на  якій  я  ще  декілька  міяців  тому  написала    наші  імена..Так,це  та  сама-"Лавочка  щастя"..ми  будемо  щасливі..І  я..і  ти!  Я  знаю!
Але  зараз  не  про  це..Ось  це  місцевий  "кабак"..А  отут  поблизу-спортивний  майданчик  для  діточок..Нам  не  підходить  ні  те,ні  те..
..Тут  на  моємо  обличчі  сіяє  усмішка..
Оці  чолов'яги,які  щойно  чіплялись  до  мене-це  місцеві  мажори..сини  заможніх  батьків,яким  на  все  наплювати..Не  звертай  уваги  на  них..Дивляться  самотня  дівчина,тай  ну  погоним  собі  з  неї..Мені  якось  всеодно..і  тобі  має  бути  так  само.
Вже  близько  22:00,похоладо  ще  сильніше  і  я  щойно  дожувала  останню  жувачку..
Давай  підемо  додому?  Там,де  знову  ж  таки  немає  тебе..Там,де  по  приходу  на  мене  будуть  кричати..і  там,де  я  знову  ж    таки  буду  самотньою.
Але  йдем,бо  той  холод  вже  перераховує  мені  кісточки..
Ось  я  і  вдома.
Вислухаю  повчання  і  знову  буду  плакати..знаю,що  нема  чого..але  лишня  вода  в  організмі  виривається  назовні  через  мої  сліпаки.
Я  буду  намагатись  спати.Добраніч.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452826
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.10.2013
автор: Взаємність.