«Його очі… Вони сповнені такого життєрадісного блиску і щирості, що це просто неможливо передати словами. Ці очі кольору небесної блакиті, так і хочеться дивитися і дивитися в них. Вони заворожують, манять за собою, і відчуваєш, як ти вже летиш десь над землею у полоні нового почуття, яке колись назвуть коханням…» - так думала собі Квітослава.
«Її волосся кольору пшеничного колосся і жовтогарячого сонця – воно розвіюється і таке враження, ніби тебе огортає шовк. Воно просто засліплює своєю красою, торкаєшся його і відчуваєш неперевершену м’якість і тепло. Так само і її усмішка – вона звеселяє, надає наснаги і віри у себе…» - промов про себе Яромир.
«Але ж це не буде тривати вічно, адже ти захоплюєшся не людиною, а саме якимись її зовнішніми рисами. Роки згодом накладуть свій відбиток, втратиться ця вся привабливість, і буде нічим милуватися. А з іншої сторони треба насолоджуватися цими митями, коли ми разом, бо потім може і не бути дано такого шансу милуватися такою красою.
От такі ми люди: нам подавай якусь зовнішню красу, нас дуже легко спокусити і ввести у гріх. Але ж у кожного з нас ще є ДУША. Дуже багато можна почути думок, що ніхто не «поведеться» на те, яка Ви насправді людина там далеко у глибині душі, а всіх цікавить тільки те, що так легко дається і потім дуже важко повертається – зовнішність.
Напевно, ті, хто не помічають тієї внутрішньої краси, просто не хочуть її бачити, або не можуть розпізнати. Тому не варто на цьому вже так зосереджувати свою увагу – обов’язково повинен знайтися той, хто побачить які Ви насправді, а не лише оту маску. Адже насолодившись спочатку запашним медом краси, можна отруїти свою душу на все життя гидкою смолою тієї потаємності.
Говорити звісно легко, але що ж мені все таки робити? З однієї сторони оце прекрасне, яким можна милуватися як картиною. Але ж не проживеш ти все життя з отим пейзажем, потім звикнеться і вже просто напросто перестанеш помічати цю красу. Ми ж до хорошого швидко звикаємо.
Також є людина з якою приємно гуляти, спілкуватися, веселитися або просто мовчати, але ж не відчувається абсолютно ніякої симпатії. Я розумію, що головне, щоб була повага, взаєморозуміння, а любов згодом прийде. Не знає, може у когось так і є, але напевне не в мене. Нам дуже важко догодити. Ми хочемо все і відразу і при тому ще й найкраще подавай!
А можливо потрібно шукати компромісний варіант, трішки того, трішки того. От візьму собі і виліплю з якоїсь глини чи з пластиліну. Але ж проблема в тому, що воно не живе, в ньому немає тієї ДУШІ, але ж гарне творіння. Я думаю, що тут є над чим замислитись, просто якось по-іншому подивитися на цю проблему» - Квітослава замислилась.
А вітер їй все шепотів і шепотів: «Послухай своє серце, воно не підведе…»
5 грудня 2011 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452730
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.10.2013
автор: Ліза Луківська