Зажурилась осінь, Знов прийшла до Грудня...
Плаче так надривно - Серце розрива.
Ну скажи, дідуню! ЗА що мене люди
Так не полюбили? В чому винна я?
А чого, онуко, ти постійно плачеш?
Чом зриваєш листя, бешкетня мале?
І навіщо в небі хмар намалювала?
Чи не знаєш? Сірий - настрій всім псує.
Подивись на вЕсну - яка гарна краля,
Як іде полями, квітне все навкруг.
З нею одружитись хочуть всі, я знаю,
Бо її кохання - то найкращій друг.
Та не хочу, діду! Та не хочу заміж!
Та мені не треба, щоб дивились всі!
Листя я зриваю, кожний, щоб побачив,
Що на голій вітці спить голодний кіт,
Що літають пташки в них над головою,
Та чомусь їх бачать тільки лиш тоді,
Як вони у вирій - десь понад рікою...
І звичайно винна Я у цій біді.
Я несу їм чесність, відкриваю вічі.
Плачу ж бо я з ними... Хто їх ще пойме?
І хіба не знаєш? Сірий - бо це вічність.
Та мені в долоні Бог її дає!
Я б могла забрати... всю...та до краплини!
Я б могла у скронях в себе заховать!
Але я так хочу, кожна щоб людина,
Хоч шматочок мала, щоб змогла чекать.
Я несу їм сльози...тих, кого так люблять,
Що на них чекають десь у вишині.
Так скажи, дідуню, чом мене не люблять?
Чом ці депресивні погляди в вікні?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450108
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.09.2013
автор: Юліанка Бойчук