Літо стояло у самому своєму розпалі. Колосились хліба, заквітчані червоними маками, синіми, як бездонне море, волошками та білими ромашками. У небі заливисто виспівував жайворонок, а горобчик, заховавшись за вишневі соковиті намистинки черешень, пробував і собі взяти високі ноти та тільки чиркнув і замовк присоромлено. По дорозі, що бігла поміж житами, гнав пастух худобу і пилюка, збита копитами, стелилась на стебла жита, від чого ті ставали рудувато-попелястими. А над усім цим, ген, на горизонті, купаючись у білястих хмарках з відблисками ареалу, висів розжарений, оранжевий диск сонця.
Клуб куряви одним ріжком дістався дороги по якій, з кульком у руці, швидко йшла Надія. Вільною рукою вона відмахнулась від пилу і повернула до хати, що стояла неподалік. Там проживала її подруга Люба.
Скрипнули вхідні двері і ніздрі Наді вловили запах смаженої на салі яєшні.
- Купила, - без зайвих слів, ще в порозі, спитала господиня і на столі миттю з’явились пусті стограмівки, - наливай.
Закушували мовчки. Тільки чутно було, як хрустять на зубах запечені скоринки хліба. Та після другої випитої склянки Люба урвала мовчанку, що вже починала гнітити їх обох.
- Ну, от скажи, кого від покарав, що довів собі, мені, дітям? Що? Сам пішов з життя, а нас полишив одних. Що, не можна було б ту сварку вирішити якось по-іншому? Не змогла я дивитись на березу, з якої його зняли, зрізала та однаково не полегшало на душі. А тепер ото він, мій колишній коханок, не дозволив своєму синові одружитись на моїй донці, каже, що буде гулящою, як і її мати. Так, гуляла, шукала чоловічого тепла, бо ще живий тоді чоловік не зумів його дати, молодою була, от і шукала.
По Любиному обличчі потекли сльози, змиваючи залишки пилюки та відкриваючи тонкі, миловидні, хоч і позначені часом, риси обличчя.
Надя обійняла її за плечі, знову наповнила пусті склянки:
Давай, пий, не вернеш уже з того світу..., - і одним духом перехилила стаканчик.
- А мій Антін, пам’ятаєш? Мені ж тоді лишень сімнадцять було, десятий клас закінчувала. Він же знав, що я йому за іграшку, знав, бо дома чекала дружина з сином, а мені говорив, що він нежонатий. Як я могла перевірити сказані слова, коли він у відрядженні був, а я закохалась у нього... Правда, приїхав, майже тридцять років потому, на сина свого глянути, що виріс і став його копією в молодості та слів вибачення син так і не дочекався, поїхав геть. Чого приїхав, що хотів знати для себе, полишив загадкою. А мій другий, колишній законний чоловік? Усе у коханні зізнавався, а за плугом у полі я йшла, я...
Надія стукала себе у груди не по-жіночому важким кулаком, а в очах стояли іскри гніву, змішані з жалем до себе самої.
Склянки знову наповнились такою тепер, як їм здавалось обом, рятівною горілкою. Перехилили і, жаліючи одна одну, обійнялись, поцілувались. Їхні язики випадково торкнулись і поцілунок, з жалісливого став наповнюватись гарячим теплом, руки мимовільно опустились нижче пояса...
На вулиці, під вікном, витьохкував соловей. З боку будинку місяць, неначе, підбадьорював ясним світлом зорі, що чомусь, як йому здалось, сполохано відсахнулись геть. А дорогою прошкував чоловік і хриплуватим голосом, трішки заточуючись, співав:
Туман яром, туман долиною,
За туманом нічого не видно...
Ті слова підхоплював вітер і розносив між дерев та садиб, подекуди будячи знічев’я сільських собак, що ліниво відзивались на пісню тихим гавкотом.
18.09.13
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449858
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.09.2013
автор: Валентина Ланевич