Зламано звучала секунда, до розриву струнних висот.
І вже розірвана, полювала на співучих потвор.
Заповнювала естетичний простір лукавством.
А диференціація влаштувала свою фракцію. Над царством.
Одяг позбавлений влади. Нічийні мандати - дорога до рабства.
Раби, що до раю. Без мови, без стягу, до кого й навіщо.
Не треба поради. Я ще не питаю.
В якій це октаві, під сонцем чи зовсім під снігом, у голому тілі.
В фабричній купелі хрестили, назвали, забили.
Повірити б тільки, у скупчені білих існують ще сірі,
Бридкі, субкультурні, зелені, суцільні, загальні одні, фенотипи.
Звучала з гори і до низу. І аж до підніжжя де слави немає,
А є та мізерність, в якої нічого. Вона про це знає.
В яскравому джазі, в солодкому кантрі.
У перших же нотах загублений почерк. Загублений сенс у вітаннях.
В покоях звучання, в його коливаннях, всі чверті порізали вени.
І майже вулканом, жахіття так міцно, співпало з землею.
З під неї до неба. Таке теж буває.
В її атмосфері невизначено оркестрові
З відтінком органу, фінал починали. Звучали.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449576
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.09.2013
автор: Максим Жембровський