Проходжу крізь натовп, і чергами, мов з кулемету,
У душу врізаються з хрускотом сотні думок,
Презирством і заздрістю ранять, неначе кастетом,
Я йду, хоч і тяжко дається мені кожен крок.
Щодня гігабайти нена́висті, з тонами злості
На голови валяться, сипляться нам у серця,
Від злості важкий і запилений навколо простір,
Як вийти із нього? Не можу знайти я дверцят.
Шукаю дарма хоч одну на обличчі усмішку,
І бачу лиш сіру похмурість, холодну, як лід,
А ті, що такі нечисленні, скоріше, - насмішки,
Лукаві гримаси мені оглядаються вслід.
Все місто, здається, спотворилось чи захворіло,
Кругом балачки: тільки гроші, нахабство і секс,
Так хочеться знову, міцні відростивши вже крила,
Стать жителем в світі ілюзій з приставкою "екс-".
Себе відчуваю щомиті чужим і невдома
У штучному світі, де править усім документ,
Де я лиш умовна особа: тупа й несвідома,
Самотніх - мільйони, а в щасті - мізерний процент.
Нерідко буваю і я у суєтній воронці,
Коли ж випадає хвилинка свободи думок,
Я вірю, що я не один: хтось також у сторонці
Торує до щастя й добра усвідомлений крок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449428
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.09.2013
автор: Олександр Обрій