СТАТУС-КВО
09.09.2013*11:00
Злам 1989 та 1990 років. Мені от-от буде 54 роки. За плечима карколомне життя, яке можна назвати успішним та невдалим одноразово.
Я - архітектор, який закінчив Архітектурний факультет Київського будівельного інституту в 1964 році. До вступу до інституту встиг після школи попрацювати токарем, послужити в Армії і навіть стати ветераном війни, бо брав участь у колотнечі в Угорщині в 1956 році. Нічого особливого - зв'язківець, який не зробив жодного пострілу, але по якому стріляли і який навіть чудом залишився живий. Про це дізнався від однополчан, коли ми зібралися через 20 років. Довго не вірив їх розповіді, а коли вимушено пригадав подробиці інциденту, то перелякався. Перелякався через 20 років! Мої товариші довго реготали з цього.
Угорщина щось зламала в мені (з трьох Вікторів з однієї вулиці, що зустрілися в Угорщині, один загинув, другий трохи став "чокнутим", ну а я - вам судити), а щось витягнула назовні, бо я змінився - вчився як навіжений. Через багато років дізнався, що серед товаришів був відомий під прізвиськом "Бульдозер". То нічого дивного не було в тому, що і працював як навіжений і на мене покладали великі надії. Та хоча і , став я через 3 роки членом Спілки архітекторів, надії не виправдав. Все пішло шкереберть, коли у мене зруйнувався перший шлюб.
Можна говорити, що на той час я вже був в стані перед-хвороби, бо вимотав себе - робота, участь у різноманітних архітектурних конкурсах, малювання, спорт (капітан фехтувальників КІБІ, тренування 3 рази на тиждень, змагання), халтура, курси англійської мови (мріяв здати кандмінімум), сім'я (я любив дружину і двох доньок).
Можна говорити, що рокову роль зіграла моя мати, яка, м'яко кажучи, мала, скажемо так, трохи неадекватне відношення до мене і безтямно полюбила мою дружину, бо вона втілювала її уяву про доньку (мати мріяла мати доньку, а мала 4 сина, з яких один помер під час евакуації в Саратові).
Можна говорити про те, що я раптом закохався в іншу жінку, але спочатку такого не було, все відбулося після того, як сім'я була зруйнована.
Але, при будь-яких спробах виправдання, я був винним, бо не витримав випробування достатньо банальною життєвою ситуацією. І мене ніяк не виправдовує те, що в результаті отримав граничну хворобу, потрапив до Психо-неврологічного диспансеру, ледве не покінчив з собою, викарабкувався із цього з великими труднощами і втратами.
Далі все пішло дійсно шкереберть.
Друге одруження. Втеча із Києва до Ялти (головний архітектор Ялтинського відділення інститут Союзкурортпроект), потім "парашутистом" у Москві. Народження ще однієї доньки і сина. Знову шалена любов до дітей. Знову поступове нарощування негараздів з дружиною. Крах у проектуванні санаторію для Великого театру і Кремлівського палацу з'їздів, знову гранична хвороба, психогенне отруєння (районний психо-невролог "допоміг"), неймовірно тяжкий вихід із цього стану, робота в Діпрокіно (головний архітектор проекту реконструкції кіностудії "Мосфільм"), ностальгія, повернення на Україну, утворення прірви між мною та дружиною. Крах.
Третє одруження. Дружина трохи старша, архітектор, красива та гуляща, розумна, із сім'ї радянського посадовця дуже високого рівня. Остракізм з боку її сестер. Виключення мене із партії (сестри підняли відповідні зв'язки) і унеможливення захисту дисертації. Народження доньки з порушеннями мозкової діяльності (мамине минуле + мінус-резус + кесареве). Рятування мною доньки нетрадиційним методом (без усвідомлення своїх розширених сенсорних здібностей) - повна ліквідація ущербності. Допомога дружини у формуванні дисертації і блискучий захист її дружиною. Ультиматум: сім'я чи сестри. Вибір: сестри. Крах.
Четверте одруження. Дружина - моя дипломниця. Молодша на 22 роки. Я - другий чоловік у неї. Розлучилися, бо не було дітей. Народження сина. Допомога дружині поступити в аспірантуру, у навчанні та у написані статей. Контакти з дітьми, окрім однієї доньки, яку повністю закрили від мене сестри попередньої дружини. Сильна любов до сина. Поступове нарощування незрозумілих схованих негараздів з дружиною.
Із багатогранності інтелектуального життя залишилося: захоплення фантастикою (бібліотека на російській, українській та польській мовах), віршування та малювання для себе (бо це завжди дає можливість зняти напругу чи інші негаразди життя), обмежене спілкування з братами. Від спорту залишились на згадку порушення конституції (одна рука коротша, плечі перекошені, ліпоми). По роботі пережив ще один криз і у 1987 році пішов на вільні хліба - став архітектором/кооператором.
От який я був на момент, коли мене Обрали. Весь в гріхах, у плутанині, з масою зобов'язань, які явно більші за можливості виконати їх, з нереалізованими талантами.
По класиці, перед Початком був Перед-сигнал, яким і слід закінчити опис мого статус-кво на момент Обрання.
Була яскрава київська осінь 1989 року. Кінець вересня. По неділям і суботам я приїздив до дружньої сім'ї архітектора Бориса Орехова, бо ми втрьох виконували роботи проектного кооперативу, де я був керівником Архітектурного бюро. Жив я на Оболоні, то завжди в таких випадках їхав метро до станції "Контрактова площа", а далі пішки піднімався по Андріївському узвозу, щоб потрапити до Орехових на вулицю Малу Підвальну. Мені завжди подобався Андріївський узвіз, я був закоханий у нього. Тим паче, що на протязі декількох десятків років у своїх снах я приходив на нього, існував на ньому у снах.
В той сонячний ранок київської осені я йшов по ньому, вбираючи в себе яскраву жовтизну та помаранчеве з червоним листя дерев. Коли майже промайнув Будинок Ричарда, мене раптом хтось окликнув.
Я зупинився.
Відчуття було таке, наче мене одноразово покликали із середини і із зовні. Окрім мене на вулиці нікого не було, адже у 8:00 Адріївський узвіз був пустий. Я ретельно оглянув вікна будинків - закриті, ніхто не стоїть за ними. Та інакше і не могло бути, бо в будинках були майстерні художників, виставкові приміщення. Примусив себе іти далі і тільки біля Андріївської церкви пам'ять/відчуття Оклику стерлися, щезли.
У наступний день, у неділю я знову піднімався Узвозом. Йшов насторожено, чекаючи Оклику. Але його не було. Та з'явилося відчуття, що мене ретельно Розглядають.
Справа у тому, що у мене з дитинства була одна незвична властивість - я реагував на погляди. Часто бувало, що несвідомо повертаю голову і дивлюсь на людину, а потім розумію, що ця людина на мене подивилася, а я миттєво зреагував на її погляд. Можливо саме тому я так гостро відчував, що мене РОЗГЛЯДАЮТЬ.
З того часу і почалося: в межах історичного ядра Києва мене весь час ХТОСЬ РОЗГЛЯДАВ. Я виходив за межі Золотих Воріт, виходив на Хрещатик чи за межі Андріївського узвозу убік Подолу - це відчуття щезало.
Розмовляти з кимсь про це не міг, бо був переконаний, що це якийсь психічний розлад.
Спочатку було тяжко нести на собі це РОЗГЛЯДАННЯ, потім все притупилося, а під Новий рік воно щезло. Непомітно і тихо.
Я і забув про цей інцидент.
12:45
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448612
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.09.2013
автор: Левчишин Віктор