#6 (Початок десь там)))
[i]Орест 08:12. “Сьогодні іду святкувати народження братика. Старший брат — це святе. Буду ввечері і п*яний. Писатиму несенітницю. Видаляй і не читай. Намагатимусь дзвонити — слухавку не бери. :)”
Орест 23:52. “Вперше прийшов з дня народження тверезим...Незвично.. Дивився на твою синю ниточку (чи як його там) і все думав — нащо оце — напиватися, наїдатися. Ми так рідко бачимось і чомусь наше спілкування не йде без такого супроводу. Ніби все це придумано, аби відволікти від головного...Відволікти від внутрішньої пустоти кожного. Ти знаєш, мені стало по-справжньому страшно, коли я зрозумів, що нам в принципі нема про що говорити. Жінки все обговорювали секрети страв, якісь нові плаття, косметику. Чоловіки — машини, футбол, хвалились новими телефонами, гаджетами, тощо... Після котроїсь чарки — дехто починав аналізувати історичні події і політику — але чомусь це більше нагадувало п*яну маячню. Я дуже злий зараз... Завтра неділя. О шостій чекаю на тебе у нашому парку... ”
Надія 23:55.“Ти взагалі-то мене розбудив. Що? дуже злий і чекаєш мене в парку? Вирішив на мені виміщувати злість? Хе-хе...Щось стрьомно туди ідти самій. Та знай, що я — той ще воїн :)))”
Орест 23:56 “От завтра і подивимось :)Тепер можеш спати :)”
Орест 05:05 “Не знаю як ти встаєш о п*ятій. Для мене це просто жах!!! Це не я зустрічаю сонне небо, це ми з ним вдвох плетемося до тебе назустріч. Добре, хоч сонячно нарешті.”[/i]
Орест на диво прийшов першим. Парк дійсно ще був таким заспаним. Жодної людини, тільки пташки вже щебетіли, зустрічаючи вересневе сонечко. Дивно, але такий порожній парк все одно немов сповнювався зсередини...Чи-то спогадами, чи надіями на майбутнє... хто зна? Надія підійшла до Ореста тихесенько, навшпиньки, закривши йому очі руками.
-Ти думаєш важко здогадатись хто прискоче сюди в таку рань???
-Я намагаюсь тебе дезорієнтувати. - Засміялась Надя. - Ти більше не злий?
-Якщо мене не чіпати, то буди добрий.
-Чого це ти придумав вставати у неділю так рано?
-А хто казав мені, що я — горець? Ти щось там обіцяла, що просто неодмінно ми маємо поїхати в гори? Ага, не тримаєш слова!
-А ти казав, що з Дня народження прийдеш п*яним. То теж не виконуєш обіцянки?
-То ти хотіла, щоб я напився? - з наїграною серйозністю спитав Орест.
-Я думала тебе в неділю гранатою не підіймеш!
-Гранатою можна тільки покласти, безголовий солдате.
Вони сіли в автобус, що мав довезти їх прямісінько до одного з туристичних містечок у Карпатах.
-Братові сподобався подарунок?
-Так, дуже.
-Твоя вчорашня Смс...
-Знаєш, таке враження, що ти дещо вимила з моїх очей і тепер я дивлюсь на світ трошечки ширше, але справа в тому, що я вже не можу зузити свій погляд до минулого стану.
-Тебе лякає це?
-Чого це має мене лякати? Просто це незвично для мене.
-Я вчора довго думала про наше спілкування... Мені хотілося б, що ти добре подумав, куди іти далі...
-Тобто?
-Я допоможу тобі відкривати себе наскільки зможу, я була б рада,якщо б ти розібрався з собою, але твоя реакція на світ може бути зворотньою. Можливо не всі зможуть сприймати тебе таким, як ти є. Комусь ти будеш здаватися занадто складним, а комусь занадто нудним, бо не буде шалених гулянок, як в минулому... Я не кажу, що так буде обов*язково, але я попереджую, що може бути все.
-Ти вважаєш, що я сам не можу скласти, що до чого?
-Просто в мене дуже мало справжніх друзів. Для багатьох однолітків я занадто моральна, для моралістів —занадто грішна і неправильна, для фріків — нудна, ніяка, просто людина з натовпу, але й для звичайних людей — не зовсім нормальна.
-Ти пам*ятаєш, моє обличчя, коли вперше підійшла?
-Пам*ятаю.
-А я пам*ятаю твоє. Ти світилась. Так скажи, чи має значення скільки людей тебе оточує, якщо ти ладен віддати життя, аби тільки не бути наодинці з собою? Чого, скажи, варте таке життя?
-Просто вчора в мене з*явились перші сумніви...
Орест уважно подивився на неї. Зараз, як ніколи, вона здавалась йому загубленим дитям. Такою беззахисною, але такою щирою... Такою особливою і сміливою, здатною відмовитись від нього, просто тому що це якось могло завадити його життю. Вона з цікавістю роздивлялась хатинки, біля котрих вони проїжджали. Її так хотілось притиснути до себе і сказати, що вона не має перейматись цими питаннями. Але не можна було... Вони домовлялись.
-Я тобі вікрию один життєвий секрет.
-Який? - по-дитячому здивувалась Надійка.
-Ніколи не сумнівайся. Всі сумніви тільки руйнують тебе і твої задуми.
-Хіба це не пошук правильних дій?
- Знаєш, коли я займався єдиноборствами, вчитель завжди казав нам, що приймаючи бій, ми не маємо права сумніватися, тоді ми станемо просто приречені на поразку. Міркуючи в цьому напрямку, ти увійшла в цю боротьбу, коли підійшла до мене.
Вона здивовано підняла бров і засміялась.
-Добре, я битимусь до останнього.
-Я забув, ти ж дівчина — воїн. - Засміявся Орест.
Вони не стали їхати зо всіма до туристичного містечка, зупинивши автобус на півдорозі, і розуміючи тим самим, що на обратній дорозі доведеться ловити маршрутку чи авто.
Тут не було домівок, самісінькі гори, ліс і небо — те, чого так потребує кожна душа. В чому вона тоне і разом з цим тануть всі зайві питання і непотрібні думки. Ти — вільний. Ти вільний і можеш кричати про це всім... І навіть якщо поруч немає жодної людини, ти певен, що тебе почує весь Всесвіт і кожен відчує часточку твого пориву. Хтось не зверне на неї уваги, а хтось (ти знаєш це напевно) посміхнеться, не розуміючи, від чого на душі стало так добре. Тут хочеться мовчки розмовляти з Богом. Ні, не пошепки і не думками про себе, а просто мовчати і вголос, і в голові. І так само хочеться розмовляти з людиною, що йде поруч. Розмовляти душами. Душа сама кричить і рветься, а слова... Слова вони зайві. Занадто вже звужують вони все.
Надійка побігла, підстрибуючи на кожному кроці, якомога вище. Вона бігла кудись вперед і повертаючись до Ореста сміялась. Гучно, голосно, душею... Вона не світилась, вона вся була світлом. І напевно людині, що не відчувала її внутрішнього пориву, збоку вона скорше нагадала б людину в якомусь істеричному припадку, чи наркотичній ейфорії, але Орест дивився на неї, як батьки дивляться на дитя, що навчилось ходити, чи просто радіє цьому світу і змозі досліджувати його. Вона була — справжня...найсправжнісінька. Неймовірно чесна і щира. Трошечки кумедна, смішна, але довершена внутрішньо. Це неможливо підробити, скопіювати і навіть навчити цьому, на жаль, неможливо. Ніякі вимуштровані рухи різних видів танцю не йшли в порівняння з цим ідіотським біганням по колу з необережними розмашистими рухами.
Він засміявся...До сльоз, до істерики, всім серцем, кожною клітинкою душі і тіла. Він забув, коли сміявся так востаннє, він взагалі забув, коли сміявся не від сарказму, болю, показного вдавання, що все в нього добре, від несмішних анекдотів друзів... Сміятись від щастя — це в наш час така рідкість.
-Ти чого з мене смієшся? - з криком почала кидати Надійка опавше листя.
Орест згріб купу листя побільше наздогнавши висипав його на її світлу голівку. Листочки заплутались у золотистому волоссі і вона скорше нагадувала володарку осіннього лісу.
-Отак і ходи. - Гордо заливався від сміху Орест.
Надя підхватила цей порив, а потім знов побігла вперед, кружляючи і вдаючи з себе якусь міфічну істоту.
Вони піднялись трохи вище і вирішили трохи зупинитись, щоб відпочити. Надія почала вибирати листя з волосся.
-Давай допоможу. - змилувався Орест.
-Та ні, я сама. - різко відвернула вона голову, легко посміхаючись. Але дивним чином, Орест побачив, що в її очах зрадливо блиснули сльози.
-Що з тобою? Що сталось? Що я зробив? - три що вирвались одразу.
-Та ні, ні... - Але коли починають допитуватись, плакати хочеться ще більше. Надійка закрила обличчя обома руками, відвертаючись від нього. - Все нормально.
Він обережно, але все одно важко і несміливо поклав руку на плече Надійці.
-Краще забери, бо буду ридати ще довше. - Засміялась Надя, піднімаючи до нього заплакані очі.
-То що сталось з тобою? З цим місцем пов*язано щось трагічне?-обережно поцікавився Орест.
-Пішли, не можу стояти, коли треба розмовляти на важливі теми. - спробувала засміятись Надійка, але голос зрадливо зривався. - Нічого, не сталось. Просто вибух емоцій. Спочатку сміх, а потім сльози.
-Комусь іншому це розкажеш. - відрізав Орест.
-Добре. Вважай мене ідіоткою. Я ніколи не чула, щоб ти сміявся. Я твою посмішку ледве бачила... - казала Надійка, дивлячись кудись вперед, в небо, під ноги, аби тільки не дивитись Оресту у вічі. - І...Не знаю...Мене це якось вразило. До скупих сльоз дівчини-воїна. - додала вона зі сміхом.
Орест зупинився. Надя підійшла до нього з питанням в очах, але він одним рухом схопив її і пригорнув до себе. І було байдуже, що вона там буде казати, було байдуже, що вони до чогось там домовлялись. Йому все було байдуже, окрім цього моменту. Якщо б він був поетом, то знайшов би найкрасивіші, найрідші слова, якщо б він був художником — він би виплеснув на мольберт усю палітру кольорів, якби йому судилось стати музикантом — він би грав найгучніші, найскладніші акорди, вигравав пасажі, що розгойдували б кожну душу у Всесвіт і перетворюли у малесеньку частинку, якщо б він був кінооператором,то мовчки знімав все це, що оточувало їх, бо гра будь-яких акторів все б тільки зіпсувала, режисер тут був непотрібен. Але зараз він був просто людиною. Людиною, що могла тільки обійняти і вкласти всю свою душу в ці обійми.
Вона стояла, уткнувшусь йому в плече. Скільки вони так простояли невідомо. Але цей час здався вічністю. Кажуть, що час взгалі нікуди не тече, він є непорушним,а от ми просто не можемо його вловити, бо вічно біжімо кудись. Так от, зараз вони зловили час.
-Дивись, ми окутані Чесністю. - нарешті промовив Орест.
-Тобто? - тихо спитала Надійка.
-Пам*ятаєш, та казала, що синій колір — це символ чесності? Подивись вгору.
Надійка підняла голову вверх — їх і справді, немов окутувало чесне синє небо. Вона посміхнулась. Але зовсім не так, як спочатку їхньої подорожі, зовсім не так, як взагалі вона посміхалась до нього весь цей час. Такої посмішки Орест ще не бачив в неї. Занадто спокійної, врівноваженої, в ній ніби відзеркалювалась вся мудрість і смиренність неба. Його нездоланність.
-Може будемо повертатись? - Запитав Орест.
Надійка похитила головою. Взагалі вона дивувала його тепер ще більше, ніж у першу їхню зустріч, бо стала занадто тихою і спокійною.
-Давай ще трошки піднімемось? - І в цьому проханні вона скорше була дитиною, що просить, а не вередує чи капризує, чи вимагає.
-Давай, звісно...
Вони знов йшли мовчки. Поодинці, тому що дорога стала більш важкою.
-Про що ти думаєш? - Оресту була незвична така несамовита тиша поруч з цим джерелом вибуху.
-Ні про що не думаю. - вона подивилась на нього напрочуд чистим поглядим. - Мені не хочеться нікуди летіти, але й уходити звідси не хочеться. Так тихо тут. - показала вона на голову. - І затишно тут. - поклала вона руку на серце. - А ти про що думаєш?
-Про те, що ти мене лякаєш. А більше теж ні про що. Розмовляти якось важко,не хочеться, так?
-Так. - тихим відлунням промовила Надійка.
Вони дійшли досить високо і подивились вниз.
-Дивись скільки ми пройшли. - промовила Надія. - А я взагалі-то боюсь висоти.
-Ого! Я не помітив в тобі страху.
-Так я сьогодні і не боялась... - і трохи помовчала, а потім додала. - Хоча я все одно не дивилась вниз, коли ми йшли.
***
-Не треба обертатись на минуле. - якось філософськи промовив Орест, коли вони зійшли вниз - я думав про це, коли ми підіймались. Якщо вже йдеш до якоїсь цілі, треба дивитись тільки вверх, коли починаєш обертатись, чи дивитись вниз — або злякаєшся, або знайдеш тисячі приводів, щоб повернутись і не ідти. Не те що я цього не розумів, але тільки, коли ми опинились там нагорі, я відчув цю істину у повній мірі.
-А я задумалась, наскільки мізерні ми і наші проблеми з вершини. А ще...Ще мені сподобалось в обіймах вічності.
Майже стемніло. Вони вийшли ловити маршрутку — і, як це буває, коли не очікуєш на диво, воно само до тебе приходить. Як раз поверталась полупуста маршрутка з якогось відпочинку. Більшість людей залишилось наніч, тому залишилась купа вільних місць. Орест з Надійкою швиденько зайняли два місця поруч.Стомлена Надя майже одразу заснула. Орест обережно підклав руку їй під голову. І теж трохи провалився в сон. Свідомість була настільки чистенькою...прозорою, що просто не хотілось бруднити її жодними думками. Навіть дуже важливими.
Хотілось хоч трошки зберегти в пам*яті душі ті обійми вічності.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448307
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.09.2013
автор: Юліанка Бойчук