Вниз
по річці у країну маленьких індіанців. Наше каное ненадійне, наші слова
непідтверджені, наші діла невиправдані, наші тіла незаймані, наше сонце
ніколи не зАйде. Ми разом - бо нам страшно засинати поодинці.
Вниз за течією. Де мені заплітатимуть дві кіски, а ти гратимеш на
там-тамі. Вдихаємо солодкавий дим і мліємо від вичинених шкур тварин, на
місці яких могли б бути самі. Ми створили собі вігвами, без допомоги
племені, обдираючи руки до крові, оголюючи ненароком стегна, стираючи
між нами кордони і ставлячи нові. Нас поважають. Вождь каже, що покохав
би мене якби я була старшою.
12річні дівчатка усміхаються тобі, звабливо.
Ти маєш лук і стріли, ти убив оленя, ти убив пуму, ти убив бобра, ти
убив лисицю і продовжуєш убивати. Від тебе смердить тепер кожним
життєодбиранням.
Та я не перестаю приходити до твого вігваму. Щоночі, щопотреби, щобажання, щопоклику. Бо мені мало того солодкавого диму над вогнищем,
якщо заглибитися, то мені мало і тебе і навпаки.
Тому ми цілуємо тінь наших вігвамів, звук твого там-тама і розплітаємо мої кіски. Прощаємось. Вождь тихо каже "Ак".
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447587
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.09.2013
автор: Щоденники Вітру