#2
Він прийшов трохи пізніше від неї. Спізнився на побачення? Чи це не побачення, а просто зустріч... В житті інколи стільки незрозумілих питань.
-Вибач, ти вже тут довго?
-За що ти вибачаєшся? Це ж не ділова зустріч.
-Так, але...Але дівчата зазвичай нервують, коли до них запізнюєшся.
-Аа.Он ти про що. Ти міг і зовсім не приходити — це ж твоє життя і твій світ. Яке я маю право на те, щоб тебе контролювати і диктувати, що робити? Я однаково приходжу сюди майже кожен день.
-Тобто тобі було все одно - прийду я чи ні?
-Я так не казала.
-Навіть не спитаєш, чому я запізнився?
-А щось серйозне?
-Та ні, просто якось не подивився на час і...
-Тому я і не ставлю таких питань ніколи.
-Тобто?
-Всі відповіді несуть в собі щось подібне “збирався...забув...повертався...пробки...”. Ці розмови не приносять абсолютно ніякої користі і взагалі сенсу. Пусте втрачання часу. Так можна дійти до обговорювань — хто о котрій снідав і якою пастою чистить зуби. Зараз ти тут, треба жити теперішнім, а не заражати ці хвилини вірусом минулої втраченності.
-Занадто складно.
-Інколи слова все тільки ускладнюють. Їх придумали, щоб розуміти одне одного, але тепер ми отримуємо лише інформацію, а не відчуття, імпульси душі.
-Філософія...
Надія взяла його за руку.
-Збираєшся погадати мені по руці?- засміявся він.
-Я не вгадую, я читаю. Я навіть не думала, що все так погано.
-Ворожки завжди кажуть щось типу “ти помреш цього року”. - знов посміхнувся він.
-Ти не смикнув руки. Навіть імпульсу не було.
-Я мав битися?
-Людина завжди якимось чином реагує на дотик, тим паче незнайомої людини. Мав бути,хоч якийсь імпульс. А тобі ніби все одно. В мене таке враження, ніби... Не знаю як пояснити, ніби тебе немає...
-Здається, твоя філософія трохи діє. - знов засміявся він і м*яко забрав руку і відвернувся у бік.
-Я не розкидуюсь словами.
-Ти обіцяла мене лікувати від байдужжя, але тепер зрозуміла, що я хворий безнадійно?
-Для Надії немає нічого безнадійного.
-Оптимістично. Але хіба Надія — це не просто слово?
-Звуки імені мають своєрідну енергетику. Вони залишають слід на вдачі людини...Я хочу тебе з деким познайомити.
-Отак просто зараз?
-А чого ти злякався, тобі ж все байдуже?
-Я не злякався, але це трохи...Втім...Дозволяю. Можеш знайомити.
-Побігли, ми як раз встигнемо на он той трамвай, що виїхав з-за поворту.
-Що, трамвай? Я не збираюсь їхати трамваєм. Давай краще я візьму авто, тут близько.
-Ану швидше, як не встигнемо на цей трамвай — підемо пішки. Принципово! - закричала вона і побігла вперед.
Вони встигли вскочити у трамвай майже на останній секунді. Вона так щиро раділа цій перемозі, немов дитина. Він не зміг не засміятися, дивлячись на неї.
-Це щасливий трамвай. - прошепотіла вона йому.
-Чому?
-Дивись, у кондуктора на сидінні кіт спить.
-Велике щастя їхати з котом, який скрізь гадить.
-Ага, величезне. - сказала вона з посмішкою і подивилась у вікно.
-Дайте два білетика. - звернувся він до кондуктора.
-Навіщо тобі два? Ти ніби не займаєш багато місця. - відповіла йому вона і віддала кондуктору свою гривню. - Нам по одному.
-Що це за дурня? Ти навіщо це зробила? - він навіть образився цій дивній поведінці.
-Просто я сама хотіла дати тіточці грошик. - закатала вона по-дитячому губки.
-З ким я зв*язався. - плеснув він долонею лоба.
-У тебе щасливий білетик. - з сяючою посмішкою сказала вона.
-Можеш забрати його собі.
-Ні. От якщо б ти купив одразу два білетика — було б не відомо для кого він, а так — зрозуміло, що Всесвіт дарує тобі знак.
-Яка радість.
-Ти маєш його з*їсти.
-Що?
-Щасливі білетики треба їсти.
-Ти здуріла, так? Я не буду їсти білет.
-Тоді я з*їм.
-Ти зовсім вже? Ану віддай.
-І бажання загадаю за тебе сама. Ти не віриш, а я вірю.
-Я не вірю, я знаю.
-Що знаєш?
-Що до нас іде контролер. Запропонуєш йому зробити тобі ренген?
-Ваші білети.
-Ми загубили один білет, але я заплачу штраф і...
-Наша зупинка. - Майже на останній секунді Надя смикнула його за руку і вони вистрибнули з трамваю.
-Я не встиг сплатити штраф. Негарно вийшло...А куди іти? Тут же немає домівок...
-Так до нашої зупинки ще хвилин десять було їхати.
-Нащо ми тоді вийшли?
-А ти так хотів платити штраф?
-Я б сплатив.
-Ну і навіщо? Прогулятися трохи нікому не завадить.
-Ти просто вибух якийсь... Мені тут не подобається. Якось сумно. Саме голе поле, нічого цікавого.
-А я люблю бувати тут. Можна подумати про своє... Тут і дихається легше. Світ, немов ренген просвічує кожну твою клітинку.
-Куди ми йдемо?
-Побачиш. Я вчора обіцяла їй, що познайомлю з тобою.
-Але ж ти сама тільки вчора дізналася про мене.А якщо б я не прийшов?
-Хм...Хто останній, той ковбасятіна. -крикнула вона і побігла вперед.
-Ну це ще ми подивимось!
Ніби з порожнечі виросла маленька вуличка з чепурненькими хатинками. Небагато, він встиг нарахувати близька десяти дворів. Вони підійшли до залізних воріт, відкрили калітку. Зайшли у гарненький, чистенький дворик. Ще доцвітали троянди, рясніли гортензії, лобелії, хризантеми, айстри. На деревах звисали стиглі яблука і груші. Вибілена хатка, декілька сарайчиків і літня кухня, на якій поралась старенька маленька бабусі у теплім халаті з високою гулькою на голові.
-Мов у казку потрапив. -засміявся він. -як бабусю звуть?
-Меланія. - шепотом відповіла Надя.
-Добрий день, бабусю.
-Доброго дня, онученько. Хто це тут з тобою?
-Я тобі вчора розказувала про цього дивака. Його звати...- і повернувшись до нього вона підняла бров, немов і сама здивувалась, що досі не знала імені свого знайомого.
-Орест. Мене звати Орест. Дуже приємно, пані Меланія.
-Який гарний хлопець. Ну проходьте, я напекла яблучок з сирком і медом. Чай в мене найкращій з малинкою і молоком.
Весь час Меланія розповідала про своє дитинство і минуле життя. Ореста здивувала Надія. Вона так уважно слухала свою бабусю, ніби чула ці розповіді вперше, ставила питання, на які ніби вже знала відповідь. Тут була атмосфера дивного затишку і спокою. Не хотілось нікуди бігти, а все сидіти і вести вічні розмови про життя.
Вечоріло. Їм вже був час іти.
-А ви часом не знаєте мою онуку, вона також живе у місті?
-Та знаємо, пані Меланія. Вона завжди вам вітання передає, обіцяла цього тижня провідати. - Відповіла Надія.
-Ну спасибі вам. Заходьте ще.
-Обов*язково, пані Меланія.
-Хай вас Господь береже, Оресте.
Вони мовчки йшли вечірнім полем. Це мовчання тривало декілька хвилин. Але ці хвилини тягнулись для Ореста вічністю. Він дивився на Надію, а вона ніби була в той час не з ним, а перебувала десь в іншій галактиці, вже летіла до котроїсь з зірочок, що нічка запалювала на нічному небі.
-Я щось не дуже зрозумів кінець нашої розмови.
-Моя бабуся хворіє на склероз.
-Але вона такі подробиці згадувала про своє життя!
-Я не знаю чим обумовлено те, що вона згадує. Вона практично ніколи нічого не розказує про вік, коли їй було більше тридцяти. Тому дивно, що вона взагалі про мене пам*ятає.
-Але спочатку вона тебе впізнала.
-Так завжди. Вона вітається з онукою, а прощається зі сторонньою людиною. Ти ж бачив, як я слухала її під час розмови.
-Навіщо це? Хіба це не втрачання часу, як ти кажеш?
-Ні. Бо коли людина ділиться з іншою своїм минулим — це не обмін інформацією, це обмін душею. Ти бачив, яка вона була щаслива, коли ми ставили питання? Коли ти цікавишся минулим людини — це означає, що ти приймаєш її душу. Це вище слів... Тепер ти розумієш, чому я пообіцяла її познайомити з тобою? Вона все одно забула ту розмову, але в той момент, вона була такою радісною, що вона — настільки важлива людина, що до неї приходять.
-Тепер розумію. Але хіба забула? Вона зустрічала нас яблуками з чаєм.
-Вона завжди щось готує, незалежно від того, прийде хтось чи ні.
-Нащо?
-Вона каже, що їй сумно наодинці, а так вона показує Богу, що до неї можна привести когось. Я знаю, ти скажеш, що це дивно, але до неї часто заходять різні люди. Інколи навіть зовсім незнайомі туристи стукають саме до неї. А якщо нікого немає, то вона сама іде пригощати когось з сусідів.
-Раніше я думав, що зі стариками нема про що балакати. Вони здавались мені непотрібними людьми, що вже віджили своє. Твоя бабуся напрочуд жива, живіша від мене -це точно.
-Орест — холодне серце. - засміялась Надійка.
-Орест...коли ми прощались, вона назвала мене по імені!
-Для мене це теж загадка. Вона забуває як звуть сусідку, забуває рідну онуку, а тебе запам*ятала. Це трошечки диво. Правда.
-Я — особливий. - засвітився Орест.
-Ще б пак. - розсміялась Надія.
Вони їхали в старенькому трамвайчику і мовчки дивились — вона у вікно, він — на людей. Йому раптом стало цікаво, а чим вони всі живуть? Що роблять після роботи? У що вірять? Про що мріють? Про що думають, коли засинають. Підійшла кондуктор і він згадав денну поїздку.
-Яке бажання ти загадала, коли з*їла мій білет?
-Не можна казати, не здійсниться!
-Хоч колись я про нього дізнаюсь?
-Коли здійсниться, тоді й дізнаєся.
-А як я зрозумію, що це воно?
-Це ж я загадала — одразу зрозумієш.
...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447122
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.09.2013
автор: Юліанка Бойчук