Ніхто не знав його тайни. (ч.1)
Такий самовпевнений, такий сміливий і гордий. Він не боявся нікого в цьому житті. Нікого і нічого, окрім одного...окрім зими. Зимою він нікуди не міг подітися від себе. Він знав, що в житті немає нічого страшнішого від своїх думок, від себе.
І Він шукав її кожної осені. Він шукав її особливу і неймовірну. Таку, про яку б можна було сказати “аналогів у світі немає”. Бажано, щоб все було при ній —красива, розумна, трохи зухвала, лиш йому покірна, трохи таємнича і звісно ненабридлива. Він знаходив її кожної осені. Не завжди ідеальну, але завжди знаходив. Кожна з них думала, що це назавжди. Кожна, якої не була б вдачі, втрачала голову і звикала до нього. І тільки він знав, що все скінчиться з приходом весни. Він не був поганим, не був жорстоким, не був злим. Він і справді нічого нікому не обіцяв. І сам був заручником своїх дурнуватих принципів. Ніхто не знав, що ще в юності він обіцяв собі ні до кого не прив*язуватись. І вже багато років він був вірним собі. Так він почував себе впевненим, так йому було легше і спокійніше.
Зазвичай, він дуже чекав на весну, бо обраниці ставали дуже спокійними і нецікавими для нього, а весна немов визвольняла його від обов*язку це терпіти. Кожного разу йому ставало настільки нудно, що він вже і сам мав сумніви щодо цих пошуків.
Але з нею... З останньою...Було зовсім не так. Чи то вже серйозний вік, чи то, що всі друзі оженились і мали дітей, а він один все так само холостякував, чи від того, що дійсно він нарешті зміг покохати і зацікавитись якоюсь жінкою насправді. Він боявся весни, мов смерті. Відраховував дні. Але той час, що хочеться зупинити, починає бігти ще швидше.
Настав березень. Його голова вибухала кожен день від тих думок.
“ Але ж не буває нічого вічного. Колись вона захоче від мене дитину, захоче стати моєю жінкою, колись і вона набридне мені, але тоді я вже не зможу кинути її. Тоді я просто не матиму на це права. А може навпаки, вона вирішить викинути мене, мов іграшку. Я ж бо так і не зміг збагнути її. Чи зможу я перенести зраду? Як же мої принципи...”
Третього березня він просто зник з її життя. Змінив номер і ігнорував повідомлення у соц мережах. Щоправда, повідомлення було лише одне. Вона виявилась напрочуд розумною дівчинкою і не діставала, як інші. Не бігала за ним. Горда, чи що. Спочатку все було, як завжди, гулянки з друзями до ранку, гонки по ночній автостраді, або клуби, алкоголь — він встиг скучити за цим і йому знов було шалено добре. Але недовго... Кожну хвилину, коли він лишався на самоті, рука тягнулась до телефону. Мозок сам придумував виправдання, сам шукав приводу позвонити, і чорт забирай, згадував кожну хвилину, коли вони були разом, кожну рису її обличчя і все сканував-сканував натовп людей, щоб знайти її.
Він робив абсурдні речі — видалив номер з телефону, який знав напам*ять, видалив її сторінку з друзів, на яку заходив анонімно кожний вечір і ранок, видалив всі повідомлення і фотографії, але все одно згадував кожне її слово і погляд. Він не знав, що у цих діях немає сенсу, поки не розберешся зі своєю головою... Просто він ще ніколи нікого не намагався забути...Просто не вмів. Настало те, чого він так боявся, в його серце прийшла зима. Так-так, надворі вже підходило літо, а в серці — люта морозна зима. Тепер вона була з ним незалежно від пори року. Він вирішив написати їй. Якусь дурню, чи просто “привіт”, але вона вже більше двох тижнів не світилась “онлайн”. Її номер виявся “поза зоною”... І тепер він просто не міг знайти собі місця — здається, що з ним обходились так само, як і він.
Але він таки знайшов її. Чи може не він, а доля. Бо вони зіткнулись випадково, в натовпі. Вона посміхнулась і привіталась. Йому хотілось просто сховати її в обіймах від всього світу, та він трохи опустивши очі побачив, як її руку тримала інша рука. Він просто не помітив його одразу, бо бачив одну лиш її... Здається, вона і справді була щаслива... Світилась...
Пекельно літо не принесло нічого, окрім розпачу і безсилля. Нещадне сонце висушило всі його сподівання і мрії, дні пронеслись, мов блискавка і знов підступала осінь. Він обіцяв собі, що як тільки життя подарує йому кохання, то він не відпустить своє щастя вже ніколи. І не ставитиме експериментів, не дотримуватиметься безглуздих принципів. Але Вона все так само посміхалась світу з нових фотографій в обіймах того, хто не відпустив її. І він кожного разу обіцяв, що більше не дивитиметься ті фото, але все одно відкривав... Немов отримував насолоду, від того, що краяв собі серце. Кохання з ненавистю так схожі. І цей біль він вже настільки ж кохав, наскільки і ненавидів раніше. Він заполонив усю його свідомість. Але щось мало залишитись. Якась крихітна...
-Надія.
-Що?
-Вам не вистачає надії.
-Не розумію.
-Ви дуже сумний і знетомлений. Чи це все осінь?
-Це все осінь. - повторив він відлунням слів цієї дивної дівчини, що підсіла до нього в парку.
-А я люблю її. Вона така неповторна. Хочеться просто вистрибнути з цього тіла і літати, літати. Знаєте, мені так жаль птахів, що відлітають у теплі країни.
-Чому? - з байдужістю запитав він, дивлячись десь собі під ноги.
-Вони не зможуть відчути цей особливий дух осені. Її запах, колір, смак.
-Вони не багато втрачають. Якщо вже мріяти, то я теж десь полетів би. Подалі звідси.
-Від себе не влетиш.
-Це правда. Але я зараз про осінь. Не люблю її. Втім, я здається, взгалалі нічого не люблю.
-Звісно, хіба можна полюбити те, чого не бачиш, не чуєш, не відчуваєш?
-Я, по- вашому інвалід, чи що? Я не сліпий, в мене відмінний слух, хоч я і не розумію, до чого тут він... мені все одно до того, от і все.
-Фізично ви здоровий. Але є духовна інвалідність. Вона зветься байдужістю. Це найстрашніша хвороба...
Він з цікавістю підняв очі. Вона здалась йому жінкою без віку. Ніколи не знаєш скільки їм дати — чи то трохи більше двадцяти, чи трохи менше п*ятидесяти. Вона була просто жінкою — майже без макіяжу, хвилястим золотистим волоссям, ямочкою на підборідді, і на щоках, щирою посмішкою і напрочуд дивним світлим обличчям. “Це так важко пояснити словами, але вона ніби випромінює світло очима” - спало йому на думку. “Занадто розумна і показно добренька” - пронеслось слідом.
-Цікаво... Чим від неї лікують? Може любов*ю? - він вклав у цю фразу стільки горечі і сарказму, скільки тільки могло вмістити це просте слово “любов”.
-Ні, що ви! Це ж так само, як сказати хворому - “лікуйся здоров*ям”. - він був здивований. Раніше йому тільки дорікали в тому, що він нікого не любить, а тепер, здається, навіть розуміли.
-То чим же тоді це лікується?
-А погодься з тим, що тобі і справді не вистачаєте надії?Тоді скажу.
-В мене немає ніякої надії. Кажи вже.
-Тепер є. Вибач, мені вже час. Давай завтра по обідні. На цьому ж місці.
-Як хоч звати тебе?
-Надія. - сказала вона і дзінко розсміялась.
...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446853
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.09.2013
автор: Юліанка Бойчук