Мерехтів по небі дощик ранній
Йшла по ньому лагідна Софія,
Їй одній велично-нездоланній,
Вітерець так трепетно леліє.
Звуком чарівним шуміло небо,
Спокій ніжно душу огортав,
Дощика завжди людині треба,
Я ж один із ста запам'ятав.
Моросів сильніше,розростався,
Ніби небо плакало від жалю,
Я ж, на диво, навіть не ховався,
Він неначе сплавився з кришталю.
Чистий і напрочуд мелодійний ,
Радісний веселий та сумний,
Водночас бурхливий і спокійний,
Одночасно сильний і слабкий.
Сипле радо всі свої дарунки,
Змочує м'ягке її чоло,
Силою найкращої чаклунки,
Мою душу й серце замело.
Стрілися в погоду величаву,
Я крізь дощ до тебе усміхався
Ти мені світилася яскраво,
Твоїм чарам сильним я піддався.
Як тебе зовуть посмів спитати,
У твоїй усмішці чари світу,
-Софія мене звикли називати,
Взяв за руку,дощиком зігріту.
Ти ж мене до себе пригорнула,
Хоч і були зовсім незнайомі,
Оком чарівним разок моргнула,
Рухи мої були несвідомі.
Обернулась і пішла навіки,
Спогаду мені не залишила,
Я лише закрив на мить повіки,
Ти ж пропала мов на ночі крилах.
Мить була і все життя змінила,
Твої дивні очі в не забуду,
Ти в моїм житті нові вітрила,
Я тебе завжди шукати буду.
В мене в голові весь час Софія,
Спогади надії та й думки,
Вітерець на диво ще леліє,
Хоч і пролетіли вже роки.
© Коля Януш
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445373
Рубрика: Присвячення
дата надходження 25.08.2013
автор: Коля Януш