Мене проводжали в солдати
селом весняної пори.
Музики стомилися грати,
коли я обходив двори.
Під музику мідну святкову
не всіх виряджало село.
То друзі взяли мене в коло.
Для інших таких не було.
І жаль, що таких розлучили
не бурі, не злий ураган.
З тих пір і для мене не милі
дороги, пилюка й туман.
Прощатися легко з журбою
якраз весняної пори,
коли закривались за мною
на клямки сусідські двори.
Сміялись дівчата під дубом
якимось причудам своїм.
Пройтись попідручки з завклубом
раніше кортіло і їм.
Сльози не зронила незвана,
кого я для серця беріг,
кому ще, здавалось, зарано
ступати за отчий поріг.
Та ще серцеїдка Алтайка,
що теж вербувалась в Алтай,
принесла свою балалайку
зіграти останнє прощай.
Та ще мій дружок за юрбою,
що теж, мов незваний, стояв
і якось незвично рукою
непрохані сльози втирав.
Раніше, бувало, на пару
доводилось часом мені
горланити з ним під гітару
до впаду босяцькі пісні.
По правді і досі ще гірко,
що хата не клуб чи палац,
що мало причин, щоб навіки
всю юність ввігнати у плац.
Розвіялась пам’ять потроху
про хлопця з чужого села.
За нами вже ціла епоха
по стежці у люди пройшла.
Та, часом, згадаю хлопчину,
як грали «козу-дерезу»
на двох семиструнках під тином.
І тільки за ним без причини
втираю солону сльозу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444062
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.08.2013
автор: I.Teрен