Що б ти робила, ненько-Україно,
Якби твої сини не такі вперті!?
Сто раз все піднімати із руїни,
І стільки раз ходити поряд смерті.
Що б ти робила, матінко-країно,
Якби не розбрат ріс поміж синами,
І всі були як лава - за єдино,
А всі сусіди були дружні з нами.
Щоб кожен гетьман, то уже занадто!
Щоб кожен лицар, чи таке про нас!?
Свій дріб’язок відстоювать завзято,
Здобутий край віддать лише за квас.
І що б не трапилось, яка б халепа
На нашу землю звідки б не прийшла -
Лише горстинка буде за Мазепу,
Бо решта віри так ще й не знайшла.
Це добре, що ми віримо лиш долі,
Та кожен вірить виключно своїй -
Віками ятрили свої ми біди й болі,
Розмотуючи розбрату сувій.
Нас об’єднати - то не проста справа,
Ми як магніти, що чужі до гурту.
Чи до вподоби «оселедцям» стало
На палях розвівати біль спокути?
Що не роби ти, ненько-Україно,
Твої сини були уперті й будуть…
Та віриться, що через всі руїни,
А щастя, все-таки, вони здобудуть!
9.05.2013
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442068
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 08.08.2013
автор: Микола Серпень