Творець подарував батькам прекрасного сина. З чистою душею. Таких добрих і чуйних душ, напевно світ ще не бачив... Вони вірили в нього. І навіть ім*я йому подарували світле - Мирослав. «Ти будеш дарувати людям мир» - завжди казала його мама.
І коли він виріс, то завжди допомагав бідним, провідував стареньких самотніх людей, купував їм продукти і робив якісь мілкі справи по хазяйству. Провідував дітей у дитячих будинках, привозив їм солодощі і просто речі, щоправда небагато, але на що вистачало грошей. Йому завжди всміхались прохожі, вони любили і дуже поважали його. Колись він навіть їздив у експедицію до Африки, щоб допомогти голодним людям. І навіть маявся думкою поїхати у Ліван миротворцем…
Ви думаєте, в нього не було часу на особисте життя? Хе-хе! А от і ні! В нього найкраща кохана, що розуміла його і розділяла всі-всі його мрії, поважала за його вчинки, думки і завжди у всьому підтримувала. А ще вона була просто класна дівчина. Весела, розумна і дуже, ну дууууже красива. І тепла… прямо іскрилася теплом. З нею завжди було затишно, а ще в неї завжди була купа ідей. До самих екстремальних. І щоб ви знали, вони познайомились ще в дитинстві.
Вони вчились десь у третьому класі. Вона була прегарним дівчам з золотими косами. Вчилась на відмінно, але не задирала кирпу, як інші, а завжди допомагала одноліткам. І хоча він знав, що вона дуже добра, але все одно боявся підійти. Та одного дня вона мала сміливість висказати думку, що не сподобалась класу. Зараз такі речі покажуться дрібницею, але не тоді. Вона в одну мить стала, мов чужою для всіх. Такі вірні друзі ополчилися проти неї… З її величезних блакитних очей лились сльози, вона була такою жалісною. А він встав на захист. Єдиний із всіх… Хоч ніколи не називався її другом. Повага поступово знов вернулась до неї. Але зі своїм янголом вона вже не розлучалась.
Одна любов – на все життя. Що може бути кращим? Він прокидався і лягав з одними лише думками про неї , робив купу різних сюрпризів, намагаючись, щоб кожен день для них був святом, щоб кожен день був окремим життям, аж що може бути романтичнішим за тисячі різних життів в одному житті. І всі вони розділені на двох. Він вчився всьому заради неї – грати на гітарі, співати, готувати, битися – щоб захищати її, і просто бути сильним, щоб вона ним пишалася, навіть вивчив іспанську, бо вона так їй подобалась.
Так пройшли роки… багато років… дцять – як-то кажуть.
Ті бабусі і дідусі вже давно відійшли у кращій світ. Дітки давно повиростали і покинули дит.будинки, завели свої сім*ї, вони вже самі батьки…Щоправда відповідальніші за тих, що колись їх залишили. До Африки все менше людей їде з гуманітарною допомогою. У Лівані нова війна.
Дівчина вже давно стала бабусею. Але все одно гарною. Світлою, енергійною, доглянутою бабусею. Вона обожнювала внуків, часто приймала гостів в своєму домі, доглядала свій маленький садочок з квіточками, і все також була джерелом натхнення для своєї родини. І чоловіка. Все досі коханого чоловіка.
Сьогодні в неї День народження. Родина зібралась за великим столом надворі.
Мирославу гарно видно їх з вікна. Він жалкує, що йому бракувало сміливості підтримати її у той момент в третьому класі. І він же хотів. Дуже хотів. Вона йому так подобалась… але йому було страшно, що подумають інші. Він боявсь глузувань, принижень, жорстокості… А його друг не побоявся…
З тих пір, він все життя мріяв бути на його місці. Все життя уявляв собі, якби все склалося, якщо б тільки одне слово тоді було промовлено вголос. З того моменту він вимріяв собі все життя. Він і сам не помітив, як почав не просто мріяти про кохання, а взгалалі про все. Про героїзм, про допомогу. І так жив. У мріях. Йому так подобалось . Він був щасливий. Хоч і самотній і пустий в реальному житті.
Звісно, про всі ті мрії ніхто не знав. Всі тільки бачили, як він згасав, практично не виходив з дому, якщо й виходив, то завжди неохайний, похмурий, навіть не вітався не з ким.
Той самий друг не підозрював, що йому взагалі колись подобалось його дівча. Не розуміючи, чому той не бажає спілкування, він врешті-решт закінчив спроби пошуку спільної мови. Таким чином Мирослав втратив останнього друга.
Але зараз Мирославу було боляче. Немов хтось витрезвив його з того дурману. І справа навіть не в тому слові, що було не сказане. Справа в ілюзіях, котрими він прожив все життя. Думаєте йому не давалася можливість проявити себе в подальшому, з іншими дівчатами, жінками? Та мільйон. А він все також мовчки про щось собі мріяв. І зараз він відчував тільки нестерпний біль. Немов наркоман, чи алкоголік підчас ломки.
Він увімкнув телевізор. Побачив тих голодних дітей. Згадав, що усе збирався допомогти бодай одній бідній людині, хоч разочок з*їздити до сиріт, але постійно щось заважало… постійно все відкладав. Зі злістю він швирнув пульт від телевізора і вийшов надвір.
Його сусід, вже трохи напідпитку, окликнув його: « Мире, давай до нас, вип*єш за здоров*я моєї дружини…Уявляєте, ми всі вчились разом» - повернувся він до гостей...
Мирослав сидів і спостерігав як та, з котрою він «прожив» все життя, дивилась закоханим поглядом на його бувшого друга, сміялась з його дурних жартів. І він знав напевно, що якби він був на його місці, то його жарти були б дотепнішими, погляд лагіднішим, він неодмінно навчився би всьому заради неї, навіть вивчив би іспанську і взагалі все її життя він перетворив би на казку... він цілковито впевнений в цьому...
«ти будеш дарувати людям мир» - завжди казала його мама…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440726
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.07.2013
автор: Юліанка Бойчук