Частина перша. Акт 1
Приречене тіло. Пропаща душа.
Ці зими стають кожного року все холодніші та холодніші. Глобальне потепління говорять навкруги, а насправді?. Життя взагалі дивна така річ. Думаєш про одне, надієшся, представляєш, а в результаті отримуєш повну протилежність всім тим картинам які вже вимальовував розум.
В цей час, коли на вулиці хуртелиця, а сніг вкриває землю, щоб хоч якось зігріти її від людського холоду та байдужості, я розкажу вам історію про дівчинку. Маленьку особистість яка зуміла змінити все те, що відбувалось навколо неї. Розповідь може здатись жорстокою, неправдивою, накрученою. Та це всього лиш опис життя однієї душі з 7 мільярдів. Правдивий, а тому не приємний.
Вже от як 10 років її життя нагадувало чорно-білий фільм,кимось, поставлений у режим повтору... Та сама катедра , та ж біль в ногах, сором до якого вже звикла, гроші і люди ,які з жалем дивились у її очі. Думки про смерть, думки про життя....страх.
І найгірше те, що цей жах навіть не збирався закінчуватись.
Сьогодні ,як і кожного дня Анастасію привезли збирати “дань”.
Ті ж самі хто згвалтував її, перед тим добряче побивши, щоб не пручалась. Дивно. ЇЗдавалось коли вони робили це, то були на всі 100, навіть ні, 1000% впевнені в тому, що все що ними творилось було правильним Наче це є основою світу. Анастасія воліла не бути його частиною, та кайдани якими її скувало життя не дозволяли з нього втекти.
Люди приклавши телефон до голови дуже активно щось обговорювали з невідомими їй співрозмовниками, дивились на неї і одразу обертали голову в іншу сторону, так наче побачили маленьке покинуте кошеня, яке одночасно жаль залишати, але й нема куди взяти. Проте чим вона схожа на кота?- людина, яка чекала допомоги від людей. Стоячи тут вона мріяла як одного дня підійде незнайомець і скаже “Пішли”. І вона б пішла. Неважливо хто він, неважливо звідки - гірше б все рівно не було. Думаючи про це, по шкірі аж пробігали мурашки, а серце починало так битись як в 5 класі, коли її поцілував хлопчик - її перша і остання взаємна любов, втрачена в череді переїздів між містами та змінами шкіл.
Місто здавалось холодним, навіть мертвим. Галас який був навколо нагадував крики диких тварин. Прохожі його не відчували, в них не було часу вслуховуватись в голос стін,та кафадрельного відлуння. Здавалось це Бог говорив до неї тисячею голосів, проте Анастасія так і не могла розібрати ні одного слова.
Осінній Івано-Франківськ покрився жовто гарячими кольорами. Вздовж розбитих доріг жінки прибирали мусор, дратуюсись на дітей які бігли по вулиці та перестрибували через купи опавшої листви . Це місто було не таким як інші. Як ті, що показували, по рекламному ТВ щитку, встановленому через дорогу від того місця, де вона зазвичай стояла - єдиному посереднику між нею та світом. Це місто було одночасно втраченим, для багатьох сімей переживших капіталістичну війну, та віднайденим для новоприбулих з країн де радіаційний фон не дозволяв довго там проживати.
П'ятниця. Люди поспішають додому, до сімї, хтось на побачення чи до друзів. На дорозі яка йшла вздовж вулиці на якій 70 років тому було збудовано один з найбільших, на той час, кінотеатрів, розтягнулась велика черга автомобілів. Можливо знов хтось попав в аварію, чи банально поламалась машина.
Дівчина бачила все це кожного дня, коли сонце встає і коли сонце лягає, та сьогодні все було незвичним, казковим. Просто бувають такі дні коли бачиш знайомі речі по іншому. В іншоу ракурсі. Наче фотограф, яких у місті більше ніж людей, дивлячись на зроблене фото розуміє що бачене ним відрізняється від за фіксованого.
Читать полностью: http://h.ua/story/380129/#ixzz2a9HgJlcS
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439648
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.07.2013
автор: Elence