1
-Начудовуйся
останнім
тихим ранком—
Враз над вухом
хтось чужий
прошепотів—
Вже у просторі
відкрилася
фіранка.
В паралельний світ
потрапити хотів?
На бруківку не звертай!
Іди за мною—
Діловито научав
мій дивний гід.
Раптом—темрява,
закутана
імлою...
Вечір.
хмари.
Степ...
Невже це
перехід?
-Так, приїхали...
Тихіше!
Хтось крадеться.
Захищайся
від раптового
стрибка!
Небезпека скрізь.
Тобі вже
не прийдеться
Пити пригорщами
воду
зі струмка.
--Друже лагідний,
ми що,
сягнули пекла?—
Жалить скроні
рій запитань
і думок.—
Що тут коїться?
Від кого небезпека?
Де ми зараз,
І до чого той
струмок?
--Знай,
обставини у нас тут
дещо інші:
Кожен другий — злодій.
Тюрем вже нема.
За законом джунглів
правлять
найхижіші.
Інколи здається,
що ввесь світ—
тюрма.
Ми й з природою
б’ємось,
мов дуелянти.
Поле зла
навкруг
руйнує все живе.
Непомітно
почалось,
з грибів-мутантів.
А тепер
потік отруйний
греблі рве.
А напровесні
були в нас
три дороги...
Із надією
І вірою в любов
Зачинали
наші прадіди
з порога
Нові села
серед пралісних дібров.
І лунав
до них із неба
Глас розлогий—
Будьте!
ДОКИ НЕ ПРИМИРИТЕСЬ ЗІ ЗЛОМ.
Та сказав хтось:
Нащо ці перестороги?
І пішли ми
через совість—
напролом.
Віра? Честь? Любов?..
Хіба що для забави.
Той безликий
ХТОСЬ
Давно зомбує нас
Напівнатяком
облесним
і лукавим:
“Ти люби себе!
Живеш на світі раз!”
І все рідше
діточок
несуть лелеки.
І все рідше
серце хочеться відкрить.
Хтось,
обмацуючи
наші попереки,
Поцікавиться
байдуже:
“де болить?”
Пащекують
надокучливі кумири.
Тужать клятвено,
на Біблії рука,
Обіцяючи
Роботу, хліба, миру...
Давня пісня. Чули.
Ще з броньовика.
На етапи гнали
сірі кардинали
Дисидентів.
Нашу совість,
інтелект.
Ми майбутнє,
Генофонд свій
розстріляли,
І потомків
не тривожить
Духа злет.
Десь поділись
Рафаелі і Ван-Гоги.
Виставляєм
унітаз
на вернісаж.
Споглядають,
наминаючи хот-доги,
У екстазі
не помітивши
пропаж.
Пересмішника убили—
темно стало.
Відтоді
і в храмі Божім
не були.
Ми нітратами
вола
понапихали.
Ми ерзацем собі
душі
натовкли.
А природа
б’є наосліп
неврожаєм.
Від задухи
позіхає
океан.
Бо планету
прямо в серце
ми вражаєм
Термоядерним вогнем
випробувань.
Бачить Всесвіт неозорий
нашу неміч.
Нашу нехіть
докопатись до причин.
Ентропією
важкий
космічний леміш
Все зрівняє.
Не залишить
на почин.
Відчуваємо,
що близько вже,
над краєм.
Зіллям душі спопеляємо
дотла.
Ниці втіхи
ми пожадливо
хапаєм,
Мов недоїдки
із панського стола.
2
Ось і місто вже
снує вогненні зблиски.
Гуркотить
машинним ревищем
спідвей.
-Чуєш постріли?
Бритоголові
близько.
Банда підлітків
полює
на людей.
--Друже,
як же ви призвели
до такого?
От у нас:
Добро панує,
мудрий лад...
Не радій.
Від нас
проміння поля злого
Вже несе в світи
руйнівний свій
заряд.
Раптом зойкнув
і схопився він
за серце.
Людську плоть
таки знайшла
одна із куль.
Як же легко
вмерти в цім
скаженім герці!
Геть, мерщій із цього
пекла!
Ось той пульт.
Я лечу кудись.
Шалено стука в скронях.
Тисну кнопки навмання-
"Надир"!
"Зеніт"!
В забутті
зринає думка—
Мабуть промах!
Я роздвоївся.
Згубився.
Де мій світ?
3
Все.
Скінчилось!
Височить мій дім
за рогом.
До під'їзду
ноги радісно
несуть.
Що це?
Ліфт німий...
Запльована підлога...
Регіт, лайка...
Ні!
Цього не може буть!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438473
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 20.07.2013
автор: Валерій Голуб