Я вже не пам'ятаю скільки лежу в цьому холодному ліжку: день? Два? Рік? Мене не цікавлять яскраві барви життя, вони остогидли мені, як молоко дитині. Мене вже не гріє жодна хороша подія з мого життя, різко ополонив моє тіло холод. Я, наче, льодовик в Антарктиді. Об мене стукнешся- поранишся.
Минув рік з того часу, коли моя душа оселилась десь в осередку мого шлунку. Саме так, минуву рік, відколи я стала схожою на дівчину яка хворіє анорексією. Мою тінь тепер важко побачити у відображенні мокрого асвальту чи у дзеркалі..Перехожі крутять пальцем біля виска, мовляв, «як ти до такого дійшла?» Чорне, густе волосся досягає землі. Давно не відвідувала перукаря, стала схожою на відьму з казок, які розповідають своїм дітям їхні батьки, щоб налякати, через це всі дітлахи побачивши мене ховаються за тонкі сукні своїх матусь. Мене перестали навідувати розумні думки, друзі і батьки. В холодильнику тепер пусто, давно думала його викинути, але моєї сили для цього бракує. Сніданком, обідом і вечерею слугує чай, мій улюблений чорний чай. Бабусі які постійно сидять біля під’їзду думають, що я померла, вони декілька раз викликали міліцію і переконувались, що я ще жива, але тоді в мене тижнями, а то й місяцями були вибиті двері і починаючи з котів і закінчуючи простими бродягами, в мене жили(існували) ці дивні створіння, вони приймали мене за свою, а я не хотіла переконувати їх в протилежному. Я вже звикла до цього, але ніхто з них надовго не затримувався, бо в мене не було їжі і вони просто помирали з голоду в моїй квартирі. З кожним днем мені було все важче підійматись на свій 4-й поверх, інколи я просто падала, тоді сусіди думали, що я напилась і ніхто не спромігся мене підійняти. Так я й жила, влучніше було б сказати-виживала(доживала).
Раз я таки напилась. Це була осінь, на душі кішки витесували своїми довгими кігтями якісь незрозумілі слова і відразу ж зализували їх, це був нестерпний біль від якого паморочилось в голові і хотілось пити. Пішовши на кухню помітила, що мій улюблений чай закінчився, в мене не було бажання виходити з квартири, бо знала, що можу назад не потрапити, я повернулась до кімнати, відкрила свій невеличкий бар і знайшла там коньяк «Sоnremo», пляшка була ще невідкоркована, не пригадую звідки вона у мене, здається, що хтось мені її подарував.. Відкоркувавши її я залпом випила пів пляшки, тепер біль не було відчутно, але кортіло спати. Вмостившись на кріслі як кішка я заснула…заснула назавжди, але мене ніхто не знайде і не похоронить, бо мою квартиру вважають проклятою..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437629
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.07.2013
автор: Хомка