Після одного лишалися згарище й лиш гіркуватий запах диму,
Він пропускав крізь пальці і з насолодою за вітром розвіював попіл,
Що сизим пилом вкривав руїни навіки змертвілого міста,
Де більш не почуєте сміху дітей, тільки зрідка – крекіт і стогін.
Йому це подобалось. Бачити кров розірваних душ на своїх піаністських пальцях.
І чути щоночі між сном затравлені крики, благання несміле піти.
Він не зважає. Його забавляє те тихе, але відчайдушне «будь ласка»
В очах у жертви - дан́ини його байдужій-бездушній до інших меті.
Досягши її, він стає покірним – і тільки червоні плями
Чи то від вина, чи від крові, - нагадують всім про його приречену долю:
Вбивати, і бути навіки чужим цьому світу за свій потойбічний характер.
Зітканий з клаптів розірваних душ, обернених в сизий попіл…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437343
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.07.2013
автор: Анастасія Калатур