Спустився вечір теплий, тихий крадькома.
Синиці заховалися в зелені віти.
Затрималася раптом у душі зима
Серед квітучого і запашного літа.
Чи винне дзеркало у кривизні лиця?
Чи фарбу чорну треба мазати на нього,
Коли не бачиш над чолом своїм вінця?
І, не шукаючи, знайдеш свою дорогу?
В душі – не лід, то замерзають ті слова,
Які шматують й розрізають навпіл серце,
Як самураїв меч. Душа, мов та вдова,
Карається і не знаходить, бідна, сенсу.
Як підіймається зернятко із землі,
І простяга до сонця пагінці натхненно!
Розгладь же зморшки туги на гладкім чолі,
Зрости, як зернятка, бажання сокровенні.
Хай в дім не ходять сум і самота.
Це не твоя стезя і висота…
на фото - вигляд з мого вікна
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436985
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.07.2013
автор: Ліоліна