[b][color="#1e31a8"]Тарас Григорович, отак і живемо,
Дітей зростивши, ведемо до школи,
І вільні наче б, тільки все одно,
Ми залишились босі всі і голі.
Величну мову чути лиш в селі,
І то її паплюжить сите панство.
Воно змінилось дуже в наші дні,
Звело у ранг нахабство й дике хамство.
«Московський цар» неначе б в стороні,
Та все одно свою нам пише волю,
Народ звичайний з вухами в багні.
Без сподівань на кращую вже долю.
Козацький дух винищується геть,
І пестять в нас дух рабства та покори,
Ліси, річки - засуджені на смерть,
Вже скоро лисі будуть наші гори.
За що боролись ви в своїх віршах,
І де заможна й тиха Україна?
Її нема, вона – підбитий птах,
І знищують свої ж її невпинно.
Були б живий, ви б дійсно заридали б,
Отак і живемо. Народний гнів
Прудкі міняють на горілку з салом,
І всі мовчать , неначе вже німі.
Ще дехто пам’ятає «Заповіт»,
Та Ваші дні святкуються завзято,
Прийди Тарасе-Батьку, та спини
Тих лицемірів підлих та пихатих.
Візьми у руку батьківський батіг,
Та починай без розбору шмагати,
Щоб вивести з країни бруд і гріх,
Щоб знову нам народом справжнім стати.
Щоб пробудилась совість у людей,
А слово «гідність» не було порожнім,
Бо вже набридло жити без ідей,
Без сподівань, без істини, безбожно!
То ж вибачте, пишу до Вас листа,
Бо Ви і зараз за живих міцніший,
Молитва Ваша щира і проста,
За Вашим словом Бог нас не залишить.[/color]
[/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436962
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 13.07.2013
автор: Людмила Васильєва (Лєгостаєва)