Вже вкотре збираються хмари.
Але сонце не спить на перинах,
Чудні візерунки викроює хвацько
Латає небесний жупан і в торбину
стрічки і гудзики ховає золоті пухнасті
А я збираюсь, піду, полину, треба...
Я надзвичайно глибоко вдихну свободу,
Я наковтаюсь вітра й неба. Неба!
Відкрий кватирку, ось я залітаю,
Всі сплутаю папери на столі,
метелиом до лампи, сяду скраю,
Я на твоєму боці, на твоїй землі.
Мені так треба кинутись у вирій,
Та капці повростали у підлогу...
Терзаюсь в сумнівах. Та вірити умію
у безкінечну й радісну пізнань дорогу.
Бажаю близкості , чуттєвого надлому,
Поринути, зануритись, перелетіти смугу...
Я пташка - не втримаєш у стінах, вдома,
Або я всім, або - нікому! Або усе, або - нічого!
Закохана пливу, босоніж йду по небу.
Шовкові стрічки розкидаю золоті,
Бо я так можу, бо так треба...
Цілую крила, що глибоко заховані в тобі...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434585
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 01.07.2013
автор: gala.vita