Вони ішли крізь різні перепони,
Казали, що не вірили в любов,
І впевнено так ставились до долі,
Ніколи не вагалися немов.
Такі собі Данте і Беатриче...
Та ні, Данте ж кохання не ховав...
І все ж у сні лише її обличчя,
Тепер він бачив, коли відшукав.
Змінилось щось у погляді суворім,
З*явились нотки ніжності, добра,
Та не збирався говорить нікому,
Що все життя заповнила вона.
А що ж вона? Поглянучи на нього,
Відчула, що з-під ніг іде земля.
В житті-ж бо не кохала ще нікого,
Величнішим здавався короля...
"Та біля нього тих дівчат аж гУрти,
Поводиться немов надмінний пан,
Ти зі своєй холодністю спокутой,
Хлопчина, залишайся сам на сам".
"Мені самозакохані і горді,
Як та, що йде - потрібні менш за все.
Диви, як тільки дивиться на хлопців -
І вгору задира своє лице." -
Казав, а серце краяло до болю.
Чому ж тоді вона завжди одна?
"Крім себе не цінує бо нікого" -
Щось з глибини йому відповіда.
Хоча ж і сам він розумів прекрасно,
Як буть водночас зо всіма й не з ким.
Самотність до секунд приходить вчасно,
Звертається тим шепотом низьким...
Але пройшли, лиш раз переглянувшись,
Щоб все життя боятись розказать,
Душа кричати буде, а наружність,
Як зірочка, палаючи мовчать.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433164
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.06.2013
автор: Юліанка Бойчук