Він йшов вперід, а вслід йому кричали:
«Та ти ж невдаха», і плювали у лице.
Він йшов вперід немов глухо-німий.
Неслухав них, і ним нічого він не
говорив. Він просто жив, кохав, творив.
Він йшов незнаними шляхами. Він падав
сотні раз і тисячами підіймався. Він не
звертав зі шляху свого й не здавався.
Йому кидали каміння в спину, й
реготали як дурні. Ніхто не вірив, що
він дійде. А він молився у душі, і кожен
крок- це цв’ях в ступню. Збиті ноги, і
обдерті руки. Він терпів усі ці муки.
Голодний, стомлений, і напівмертвий
він йшов вперід не озираючись назад.
Немає сил… Він впав серед дороги.
Люд обступив його з боків. «Куди ж ти
дурню йшов» ?- кричали люди.
« Він вже дійшов» - промовив тихо Бог.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432839
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 21.06.2013
автор: Сем Діма