[i]Наше оточення - піраміда. Наше оточення - зикурат. І ми стоїмо на вершині, неначе бог Бел-Мардук, і окидаємо все своїм влодним поглядом. А хто ж там?
На різних поверхах зикурата - рідні. На різних поверхах зикурата - знайомі. На різних поверхах зикурата - друзі. Хтось так далеко внизу, що аж не помічаєш облич їхніх.
А хтось так близько до тебе, що майже дорівнянвся своєю рідністю до власного "я". І здається. небо ніколи не було ще так впритул.
Легко з часом підняти людину по зикуратівській драбині, поставити її біля серця. Але тисяча років - тисяча душевних років - має пройти, щоб відпустити наближених до себе.
Це ж не легко. Місце буде пусте. Закривай знайомими, але вони не мають змоги бути такими вправними зикуратолазами. І тоді частинка тебе летить вниз.
Ти розпадаєшся, коли втрачаєш свій зикурат. Але частинка тебе буде з кожним, хто пішов, з кожним, кого ти відпустив. І станеш, як Вавилонська вежа, - з усіма навічно.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432799
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.06.2013
автор: Siya